ЗНАЙДЕНИЙ ЗАВДОЖДИ РІДНИЙ

січня 12, щорічний
Сьогодні ще раз подумала, як це рідко, коли вдається сказати «мама» і «батько», не почувшись чужою. Не знаю, чого я його так не люблю — батька Олексія. Він і не батько, зовсім. Для мене, якщо й була колись мамин батько, то це мій дядько Олексій із баскетбольними відеокасетами, а не отой нерозмовний людина, що живе з нами. Мама, Зоряна моя, завжди хотіла сім’ю, і вона бачила в його фізичній більшість вигляд притулку. Але Олексій завжди ставив мене як крокодилів на тичку — привітався, двері зачинився, і забув про моє існування.

Може, через те, що Зоряна багато мене підтримувала, я постійно винаходила для себе причини не вигукувати «тату». Він не питав про школу, не запитував — голодна я чи ще. Ще одна Зоря, справжня моя сестра, троюрідна саме сестра, жила у вулиці мене. Її родичі більше випивали, ніж живили. А мій так званий дядько — ні.

Олексій прийняв Зоряну мене просто як деталь меблів. Планував, щоб мама народила йому сина. Замість того, щоб мені точно допомогти. Якщо він і гадав про мене, то тільки як про «щоб ніхто не підстрибнув». Тоді Яна — та пані, що в одному чоловічку вкластилеся б каміння — стала маминою сусідкою і почати сім’я.

Все було казково, поки Яна не захворіла. Її життя поставилося в звичайно, і я втрачала маму, після чого, через рік, стати дитиною в інтернаті. Зоряна й Олексій спершу з’явилися, аби розмовчати про те, що треба звільнити з будинку, а потім — почали все подвійно. Я розуміла, що Олексій хоче мене залишити, але не міг. Він собі вирішив, що яюсь ще одна дівчинка, і прийняв рішення, щоб оформити опіку.

Мама залишалася із ним у мертвому союзі, а він — із мене. Ніхто з нас не міг зрозуміти, як це вийшло. Але Олексій дістав мені від життя все, що міг. Він не тільки зміцнював родзінний простір, але й навіть знав, як краще приготувати борще. Було б неймовірно, якби це відбувалося без нього.

У той період я розуміла, як це важко знову навчитись жити. Тільки після року все налагодилось. Зоряна померла, а Олексій став новим батьком, хоча і не називав мене дочкою. Я росла з гіркотою, знаючи, що він плакав через мене, коли невеличка дівчинка не могла звичайно жити в одному дім з ним.

Коли я вирішила виходити заміж, Олексій не став дрейфувати. Він зміг взяти на собі дорогу в місто, де я училася. Пам’ятаю, як він плакав, знімаючи мене з кам’янки, де я літала в школу. Ніколи не думала, що він такий.

Святиня цієї історії в тому, що він був першим, хто навчив мене, як подивитися на життя через інше око. Навіть якщо він не мій батько, він став тим, ким міг бути. І я була йому вдячна за все — за те, що не викинув, за віру, і за те, що дійсно любив мене, хоча і зробив це не слів.