Зупинись! – Голос мами примусив дівчинку негайно відсмикнути руку

– Оленко, не можна! – Голос мами змусив дівчинку шести років відсмикнути руку. – Не чіпай його, відійди! Подивись – який він некрасивий! Котик, якого щойно гладила Оленка, ображено поглянув на маму дівчинки, зітхнув і відійшов убік. Він часто чув ці слова від інших людей і вже розумів, що вони означають. Котик справді виглядав погано: під рудою шерстю тут і там проступали гострі кути, виділялися ребра, щільно обтягнуті короткою шерстю, хвостик більше нагадував тонку, вузлувату паличку. На фоні худорлявості висувалася голова – велика, з обмороженими колись вушками, неприродно широкий носик і сумні очі, розташовані далеко одне від одного.

Микола озирнувся. Він теж почув вигук жінки і тепер намагався вгадати, до кого він був адресований. Знайшов поглядом кота, що сидів під лавкою та дивився в порожнечу незмигливим поглядом. Некрасивий… Він знав, що його теж вважають таким, і сьогодні почув, як дівчата з його групи пошепки говорили про нього:
– Коля – хлопець хороший, веселий, а як в математиці розбирається! Але, дівчата, уявіть – як можна мати від нього дітей? Вони ж будуть такими ж некрасивими!
Серед них була і Маринка. Вона щось сказала подружкам, і ті засміялися. Микола зашарівся, розвернувся і вийшов з аудиторії. Здається, вони його не помітили.

Молоді люди часто дивляться у дзеркало, намагаючись помітити й підкреслити привабливі риси своєї зовнішності: сліпучу посмішку, ямочку на підборідді або щоках. А що було підкреслювати Миколі? Відстовбурчені вуха? Чи й так великі веснянки, розкидані по всьому обличчю? Широкі вилиці або гостре підборіддя? Очі незрозумілого кольору під важкими повіками, зменшені лінзами окулярів із пристойною мінусовою діоптрією? Ні, нічого видатного у його зовнішності не було, тому він не любив дивитися у дзеркало.

З ним все зрозуміло, а от за кота – шкода. Так, він зовсім не схожий на тих домашніх мурлик, які одним своїм виглядом можуть створити затишок і тепло в домі. Але його це вина? Йому й так не щастить від самого народження – ні даху над головою, ні ситого харчування. А тут ще й зовнішність…

– Виходить, що мені пощастило більше, – подумав Микола, – у мене є житло і бабуся, яка тільки й мріє смачно нагодувати. У мене є майбутнє, нехай не таке, як я би хотів, але воно є! А що є у тебе?

Він сів на лавку, під якою ховався кіт. Той, відчувши присутність людини, зазвичай хотів піти, на всякий випадок, але раптом почув:
– Ну, що, мандрівник? Тобі теж сумно? Сідай поруч, тут не так мерзнутимуть лапки. Поділимо наш смуток на двох.

Кіт недовірливо слухав Миколу, вушка його подригували від розумового напруження: – «Що йому від мене потрібно? Що він хоче? Невже йому обов’язково потрібно поговорити зі мною, з таким потворним? Чи просто – так він хоче приспати мою пильність, щоб потім болючіше вразити? Але все одно – хай говорить хоч що-небудь. Адже це він говорить мені!»

І кіт не став пручатися, коли його підхопили з землі теплі руки хлопця і посадили на лавочку поряд із собою.
– Ми з тобою чимось схожі, коте, – тихо говорив Микола. – Не тільки зовнішністю, хоча – так, зовнішність у нас обох незграбна, у кожного по-своєму. Ми з тобою схожі ще й внутрішньо. Нас не зустрічають радісними посмішками, з нами не охоче спілкуються, дивно було б, якби тебе чи мене запросили в компанію, щоб весело провести час. Тому ми звикли бути наодинці. І знаєш, що найдивніше – схоже, що самотність триватиме все життя!

Кіт уважно вислухав хлопця, пильно дивлячись йому в очі та обережно нявкнув:
– Але ж ти запросив мене у свою компанію! Нас тепер двоє, ми розмовляємо. Не знаю – навіщо тобі це потрібно, але повір – хоч це для мене і неочікувано, але дуже приємно! За кілька хвилин спілкування з тобою я готовий навіть пожертвувати ковбасною шкіркою, яку заховав у купі цегли біля входу до підвалу! Ой, дарма я це зробив – з’їдять її інші коти!

– Ти, напевно, голодний, коте? – здогадався Микола. – Ну, звісно, голодний! Якщо погодишся почекати мене кілька хвилин, я повернуся з їжею для тебе. Посидиш тут до мого повернення?

– Ні! – нявкнув кіт. – Краще я піду з тобою і почекаю тебе біля дверей магазину!

Микола уважно подивився на касирку – жінка середніх років, миловидна. Напевно, хороша, добра та уважна мати сімейства…

Кіт, дочекавшись Миколу на ґанку, супроводив його до лавки, де з великою насолодою поглинув обидва пакетики корму. Хоч дешевий, але йому здавалося, що смачніше цього він ніколи нічого не пробував. Нашвидку вмивши мордочку, він знову застрибнув на лавку і примостився поруч із новим знайомим. Випадкова трапеза зламала стіну недовіри і тепер говорив кіт, тихо муркочучи Миколі:

Микола чув, як муркотить кіт, і хмара на душі розвіювалася. Кудись поділися похмурі думки, тепліло на серці від простої, але щирої подяки кота. Піддавшись почуттю, він опустив долоню на його велику голову та обережно погладив її. Кіт завмер, не вірячи своєму щастю, а коли Микола ласкаво почухав його за вушком, витягнувся на лавці і притиснувся до нього спинкою;

– Ось воно – щастя! – говорив його вигляд, а мордочка його тепер була зовсім не потворною, а милою та лагідною.

– Я бачу, тебе теж знайомий цей біль у серці, коли тебе відкидають, – сумно усміхнувся Микола. – Тому я тебе не зраджу. Посидимо ще трохи і підемо до мене додому. Бабуся, думаю, не буде проти, вона зовсім не така, як та касирка з магазину. Підеш зі мною?

– Хоч на шибеницю, хоч на багаття! – щиро нявкав кіт і віддано дивився у вічі єдиній любій людині.

– Лізь під куртку, дощ починається. – Микола розстебнув куртку, і кіт, не чекаючи повторного запрошення, вскочив у тепло. – Ось і у мене душа тепліє, – усміхався Микола, – думав ніколи не зігріється після того, як почув, як вона сміється наді мною разом із подружками…

Дощинки з мокрими сніжинками чомусь не падали на двох друзів – над ними розкрився парасолька, яскрава, жіноча. Микола обернувся – за спинкою лавки стояла Маринка і тримала парасольку, прикриваючи їх від негоди.

– Дурненький ти, Коля, – усміхалася вона.

Микола насупився та знайшов у собі сили м’яко відсунути парасольку вбік:
– Не треба, Маринко. Я чув, як твої подружки сміялися наді мною, а потім над твоїми словами.

– Шкода, що ти не почув ці мої слова. – Усміхнулася дівчина. – Я сказала їм, що хотіла б мати купу дітей, і щоб татом був ти! Як мінімум – трьох, двох хлопчиків і одну дівчинку. Чомусь їм це здалося смішним.

– І кота! – виглянув з-під куртки кіт.

– І обов’язково кота! – Засміялася Маринка.