Зустріч через 30 років: залишки минулого на касі магазину

Зустрів свою колишню через тридцять років у магазині, біля каси. Викладаю свій кефір, ковбасу й сигарети. Касирка швидко вітається, навіть не подивившись на мене: «Це все?» — і відкидає фарбоване чоло. Такий знайомий жест. Я б просто пішов, якби не глянув на бейджик у неї на грудях. Марія Шевченко.

— Марусю, це ти?

Вона нарешті підняла на мене очі:

— Так… А що?.. Боже! Олег?

— Ага, я. Не сподівався зустріти тебе ось так.

***Літо 1991 року.*** Ми з Марусею йдемо Києвом, неділя. Вона в чорній міні-спідниці, худа. У неї гарні ноги, трохи розв’язана хода й вічна легка посмішка. Вона немов від мене вислизає, а я намагаюся її впіймати. Маруся дико сексуальна, чоловіки озираються. А я й пишаюся, що зі мною така дівчина, й серджуся, бо вона навіть не дозволяє себе обійняти.

Розповідаю їй, що мрію стати журналістом. Вона сміється:

— Нудно. А от я буду співачкою. Точно.

Нам по двадцять. Маруся закінчує музичне училище, фортепіано. Але зараз літо, парні нігті пофарбовані у яскраво-червоний. Ці руки зводять мене з розуму.

— Я хочу їсти! — різко каже вона. — Он кафе!

У мене в кишені всього двадцять гривень. Збирався прожити на них тиждень. А це кафе мабуть дороге. Але роблю байдуже обличчя: «Звісно, підемо!» Та сам думаю: тільки б вистачило…

Маруся замовила піцу й шампанське. Випили, мені вже було все одно, аби лише забрати її до себе. Але раптом заграла «ВІА Гра». Маруся зірвалася й почала танцювати пристрасно, сама. Усі товстуни навколо завмерли, забувши про горілку. Вона ще й підспівувала: «Я не можу без тебе жи-и-ти…» Здавалося, вона справді почувалася зіркою.

Грошей ледве вистачило, але вона недбало кинула на стіл п’ятірку:

— Гаразд, гуляємо! Що далі?

І ми пішли до мене. Здається, це була найдовша й найкраща ніч у моєму житті. «Я не можу без тебе жити» — дзвеніло в моїй п’яній щасливій голові.

А через три місяці, восени, ми розійшлися. Маруся кинула мене:

— Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного. Вибач. Він обіцяв познайомити мене з людиною зі студії звукозапису. Я хочу записати альбом, навіть назву придумала — «Моя мрія».

— Дурна назва, — відповів я.

І пішов. Мені хотілося вити. Хотілося жахливо їй помститися. І шалено хотілося знову затягнути її на ніч. Стільки емоцій у голові молодого дурня.

Тепер минуло тридцять років. Боже, тридцять. Передіною сиділа повненька Маруся, касирка Маруся.

— А я пам’ятаю, ти хотіла стати співачкою? — усміхнувся я.

Вона нервово посміхнулася:

— Усі ми чогось хотіли… Але я знаю, що ти став журналістом. Іноді читаю тебе. Молодець.

Я вийшов із магазину. Думав про неї. Ну що ж, можна сказати, я помстився — хоч і через тридцять років. Навіть навмисно не взяв решти. Якось смішно: там були саме п’ять гривень. Тільки тепер це вже зовсім не ті п’ять гривень, не купиш каву з радянським шампанським. Музика зникла, Маруся стала товстою, її життя завершується біля каси під спів штрих-кодів. Туга.

А через пару днів я знову зайшов у той супермаркет. Чесно кажучи, буваю там рідко, але зайшов.

Вона знову була там. Побачила мене, зраділа:

— Ти ж палиш? Ходи! Я попрошу Олену посидіти за касою.

Накинула куртку, ми закурили.

— Слухай, я була дурною тоді, вибач…

— Марго, це вже не має значення. Тридцять років. У мене третій шлюб, троє дітей.

Вона усміхнулася — так само, як колись:

— Я зрозуміла. Ти мене жаВона подивилася мені в очі, перехрестила пальці на вітрі й сказала: «А ось і моя зупинка, бувай, Олеженьку» — і пішла, залишивши мене з цим дивним відчуттям, що щось із мого минулого нарешті знайшло свій кінець.