Зустріч із близькими

Зустріч із рідними

Степан на час хвороби матері переїхав до неї в квартиру. Живуть вони з дружиною на околиці міста у своєму двоповерховому будинку. Виростили доньку й сина, їм уже по пятдесят шість років, уже є двоє онуків.

На своє життя Степан не скаржиться, і батьки добрі, єдиний він син у них, любили й пестили. Із дружиною Оленою дуже пощастило спокійна й любляча. Син одружився й живе з дружиною та донькою у їхньому будинку. Місця вистачає всім.

Леночко, будинок будуємо великий, сподіваюся, що Мишко з нами буде жити, хоч і одружиться, говорив він дружині, коли збиралися будувати дім. Донька ж вилетить, мабуть, із рідного гнізда, дівчата вони такі.

Він збудував великий двоповерховий будинок із підвалом. У саду в них чого тільки не росло. Олена була гарною господаркою й любила копатися в землі вона у них родюча, росте все, що посадить. Дуже любила квіти, і квітучий двір улітку просто пахів.

Так і сталося. Донька закінчила коледж, вийшла заміж і поїхала з чоловіком у його рідні краї. Син все ж лишився з батьками.

Ганна мати Степана хворіла. Після смерті чоловіка не могла прийти до тями, день у день слабшала, і настав той час, коли вона сказала синові:

Степанку, доведеться тобі зі мною тут пожити. Відчуваю, не довго вже мені лежати, не затримаюся на цьому світі, батько твій там мене чекає. Не можу встати, от до чого дожила, з її очей котилися сльози.

Мамо, не плач, звісно, я не залишу тебе саму в квартирі, сам бачу, навіть чашку з чаєм тримати не можеш, пообіцяв син і, кинувши всі справи, переїхав до матері.

Ганні було вісімдесят сім років, і, відчуваючи наближення кінця свого життя, вона покликала Степана. Він сів на стілець біля її ліжка. Степан був прикладним сином, хотів провести матір у останню путь гідно. Вчасно давав їй ліки, хоч вони особливо й не допомагали, кликав лікаря, годував з ложки.

Степанку, відчуваю, скоро проводиш мене в мою останню путь, говорила Ганна, зупиняючись, слабка була. Сину, хочу розкрити тобі нашу родинну таємницю, яку ми з батьком хранили все життя. Тоді й домовилися: хто останнім буде з нас покидати цей світ, той і розповість її тобі.

Ганна втомилася, витирала піт з чола худими руками. Замовкла, важко дихала. Потім знову заговорила:

Для тебе це буде несподіванкою, але на нас не ображайся, я не маю права забирати цю таємницю з собою в могилу. Ох, сину, як би тобі сказати ти, Степанку, нам не рідний

Побачивши на обличчі сина розгубленість і здивування, вона продовжила:

Звісно, ти наш син, ще рідніший за рідного. Ми тебе завжди любили, ти сам це знаєш, завжди все було тільки для тебе. Ти був нашим скарбом. Ми з батьком тебе балували, завжди старалися, щоб ти ні в чому не потребував. Вивчили тебе в інституті, допомогли дім збудувати, одружили. Ти наш найулюбленіший і рідний син, це безперечно. Але

У квартирі стояла тиша, дзвінка тиша. Степан не міг прийти до тями від почутого, а Ганна відпочивала від сказаного, їй теж було важко.

Мамо, як це так? запитав Степан, але вона поглядом показала, що ще хоче щось сказати.

Зібравшись із силами, Ганна тихо промовила:

Ми тебе взяли на виховання із села, звідки рідом твій батько. Коли одружилися, у нас довго не було дітей, та й лікарі нічого не обіцяли після нашого обстеження. По сусідству із домом батьків твого батька жила багатодітна родина, четверо дітей. Ти був у них найменшим, худим і хворобливим. Жили вони погано й бідно. Ось твій батько й поговорив із сусідами, щоб вони тебе віддали нам на виховання. Пообіцяв, що добре піклуватимемося за тобою й виховаємо з тебе добру людину.

Ганна з чоловіком навіть здивувалися, коли сусіди з радістю віддали Степана.

Забирайте, зайвий ріт, та ще й постійно хворіє, все одно довго не проживе, сказала справжня мати.

Ганна з чоловіком забрали хлопчика, так він і став їхнім сином. У ті часи неважко було змінити документи. Домовилися із головою сільради і все. Відвезли хлопця до себе. Спочатку жили в сусідньому селі, а потім вирішили переїхати до міста в іншу область, де їх ніхто не знав, і Степанові точно ніхто не розповість, що він прийомний син.

Батьки твого батька давно вмерли, а от твої брати й сестра, мабуть, живі й живуть у тих краях. Може, ти ще знайдеш своїх рідних, відновиш родинні звязки. Ми, звісно, з батьком винні перед тобою, що розлучили тебе з ними, а може, навпаки, врятували. Дуже ти слабенький був, ми з тобою по лікарнях ходили, виходили, от який став міцний. Пробач нас, Степанку

По зморшкуватих щоках матері текли сльози, він їх витирав.

Не плач, мамо. Тільки ти моя рідна мама. Я дуже вдячний тобі й татові. Не хотів би, щоб моСтепан мовчки подивився у вікно, де за шторами вже пробивалося світанкове сіркувате світло, і зрозумів, що справжня родина це не кров, а ті, хто любить тебе всім серцем.