Зустріч з близькими

Зустріч із рідними

Степан на час хвороби матері перебрався до неї в квартиру. Вони з дружиною живуть на околиці міста у своєму двоповерховому будинку. Виростили доньку й сина, їм уже по пятдесят шість, мають двох онуків.

На своє життя Степан не скаржиться. Батьки в нього добрі, він єдина дитина, яку любили й пестили. Із дружиною Оленою йому дуже пощастило спокійна та любляча жінка. Син одружився й живе з дружиною та донькою у їхньому будинку. Місця вистачає всім.

Оленко, будинок будуємо великий, сподіваюся, Мишко з нами житиме, хоч і одружиться, казав він дружині, коли збиралися будувати. А донька, напевно, вилетить з рідного гнізда, дівчата ж такі…

Він збудував великий двоповерховий будинок з підвалом. У саду в них усього було вдосталь. Олена була гарною господинею і любила копатися в землі вона тут родюча, усе росте, що посадиш. Дуже любила квіти, і влітку двір запахом цвітіння наповнювався.

Так і сталося. Донька закінчила коледж, вийшла заміж і поїхала з чоловіком у його рідні краї. Син же залишився з батьками.

Марія мати Степана хворіла. Після смерті чоловіка не могла прийти до тями, день у день слабшала. І настав той день, коли вона сказала синові:

Степанку, доведеться тобі зі мною тут пожити. Відчуваю, не довго вже мені лежати, не затримаюся я на цьому світі, батько твій мене там чекає. Не можу вставати, ось до чого дожила… з її очей котилися сльози.

Мамо, не плач, звісно, я не залишу тебе саму в квартирі, сам бачу навіть чашку з чаєм тримати не можеш, пообіцяв син і, кинувши всі справи, переїхав до матері.

Марії було вісімдесят сім. Відчуваючи, що кінець близький, вона покликала Степана. Він сів на стілець біля її ліжка. Степан був прикладним сином, хотів провести матір гідно. Вчасно давав їй ліки, хоч вони й не дуже допомагали, викликав лікаря, годував з ложки.

Степанку, відчуваю, скоро проводиш мене в останню путь, говорила Марія, передихаючи. Сину, хочу розкрити тобі нашу родинну таємницю, яку ми з батьком довгі роки зберігали. Умовилися той, хто останнім піде з життя, той і розповість.

Марія втомилася, витирала піт із чола худими руками. Замовкла, важко дихала. Потім знову заговорила:

Для тебе це буде несподіванкою, але не сердься на нас. Не маю права забрати цю таємницю з собою. Ох, сину, як тобі сказати… Ти, Степанку, нам не рідний…

Побачивши на обличчі сина розгубленість, вона продовжила:

Звісно, ти наш син, ще рідніший за рідного. Ми завжди тебе любили, ти сам це знаєш, усе робили для тебе. Ти був нашим скарбом. Ми з батьком тебе пестили, намагалися, щоб у тебе нічого не бракувало. Вивчили тебе, допомогли з будинком, одружили. Ти наш найдорожчий син, це безсумнівно. Але…

У квартирі стояла тиша. Степан не міг опамятатися від почутого, а Марія теж відпочивала їй було важко.

Мамо, як так? спитав Степан, але вона поглядом дала зрозуміти, що ще щось хоче сказати.

Зібравши сили, Марія тихо промовила:

Ми взяли тебе на виховання із села, звідки рідом твій батько. Одружившись, довго не мали дітей, а лікарі після обстежень нічого не обіцяли. Поруч із домом твого батька жила багатодітна сім’я четверо дітей. Ти був найменшим, худим та хворобливим. Жили вони бідно. Твій батько домовився з сусідами, щоб тебе віддали нам. Пообіцяв, що доглядатимемо за тобою і виховаємо гідну людину.

Марія з чоловіком навіть здивувалися, коли сусіди охоче віддали Степочку.

Забирайте, зайвий рот, та ще й постійно хворіє, все одно довго не протримається, сказала його справжня мати.

Вони забрали хлопчика, і він став їхнім сином. Тоді документи змінити було нескладно. Домовилися з головою сільради і справа зроблена. Відвезли хлопця додому. Спочатку жили в сусідньому селі, а потім переїхали до міста в іншу область, де їх ніхто не знав, і Степан точно не дізнався б, що він прийомний.

Батьки твого батька давно померли, а ось твої брати й сестра, мабуть, живі й досі там. Може, знайдеш родичів, відновиш звязки. Ми, звісно, з батьком винні перед тобою, що розлучили тебе з ними. А може, і врятували ти був дуже слабким. Ми з тобою лікарень обійшли, виходили тебе. Дивись який міцний став. Вибач нас, Степанку…

По зморшкуватих щоках матері котилися сльози, він їх витирав.

Не плач, мамо. Ти моя єдина мама. Я дуже вдячний тобі й татові. Не хотів би, щоб моє життя склалося інакше. Чесно кажучи, це навіть добре, що ви мене взяли.

Степан дослухав матір, ледве опамятався. Весь день думав про це, довго не міг заснути.

Як же так я не їхній син? У світі немає для мене рідніших людей. А тепер ось які таємниці відкрилися… Але як биВранці він прокинувся з ясним розумінням, що його справжня родина це ті, хто любив і виховував його все життя, а минуле лишиться частиною історії, яку варто прийняти, але не втрачати себе в ній.