Коли я вмовляла молоду дівчину залишити свою дитину, то й не думала про те, що ця дитина – мій онук!

Вмовляючи молоду маму не кидати своє немовля, я не знала, що турбуюся про майбутнє своєї онуки! Ця історія сталася 25 років тому. А тепер я думаю про те, що сам Бог дає нам дуже важливу науку доброти, терплячості, милосердя. А можемо навіть не замислюватися, навіщо була цього дня, у цей час зі мною саме ця людина.

Я — колишня акушерка. Різного за сорок років роботи надивилася. Але завжди старалася працювати на совість. Хоча не скажу, що, коли мені “віддячувалися” щасливі мами, я ніколи нічого не брала. Ні, не гроші. Це могли бути коробка цукерок, добрий мед, сметана чи навіть годована на селі курка.

Але й на мене, як на спеціаліста, слава Богу, ніхто не нарікав. Я не раз бачила, як матері кидають своїх дітей. Тоді неначе щось всередині переверталося. А покидали з різних причин: переважно коли маля хвoре народжувалося, а ще коли чоловік не хотів, рідні не приймали. А бувало, що й просто з примхи, бо не хотіли доглядати, тоді ж вільного часу на гульки не буде. Катерину, яка в 1990-му хотіла відмовитися від свого хворого сина, я добре запам’ятала. Висока, поставна, із величезним животом, ходила перевальцем, постійно нарікала на долю. їй було 28.

Працювала в інституті, батьки жили в селі, випровадили неодружену доньку народжувати в обласний центр — сорому боялися. Самі ж ніколи не приїздили, хоча Катя лежала в нас добрі два місяці. Батька дитини, лівійського студента Джаліля, нещасна жінка воліла не згадувати.

Із розмов інших жінок я дізналася: він одразу ж дременув додому, дізнавшись, що від нього чекає дитину викладачка. Лікарі не рекомендували молодій жінці народжувати, говорили про ризик появи на світ хвoрої дитини, але Катерина була сповнена рішучості. Я його народжу, і все, — тихо мовила молода жінка, дивлячись глибокими синіми очима в порожнечу, — а згодом залишу.

Може, якась родина візьме й виховає собі на радість. А якщо дитяті не судилося жити, то така воля Божа…” Отак міркувала rope-мама. Проте Катерину ніхто не осуджував, ніхто не вмовляв. У кожного були свої проблеми, діялося це у важкі 90-ті.

Катерина народила передчасно. Слабенького, але дуже красивого хлопчика. Все пройшло не легко. Але вони вижили обоє. Молода мати швидко прийшла до тями, про сина не питала. Коли їй сказали, що він вижив і п’ять днів пробув під пильним наглядом лікарів, навіть засмутилася. А вже за хвилину стала розпитувати, як написати відмову.

Та мені — а я на той час була біля Каті — чомусь ніяк не хотілося, аби вона залишила сина. Неначе хтось згори мені нашіптував: “Ти маєш зробити все можливе й неможливе, щоб Катя забрала сина, бо вони мають бути щасливі”. І я стала вмовляти молодичку не кидати немовля.

“Так, він слабенький, але ти ще не знаєш, які бувають тут діти, — переконувала молоду матусю. — А твій.. Він не такий. Його б підлікувати, то такий парубок буде! Ще згодом дівчат від нього відганятимеш”. Катерина ж мовчала, а її чорнявий хлопчик плакав слабким голосом, хотів їсти. Катя заледве повернула голову, коли їй принесли сина. Згодом усе-таки взяла на руки.

“Назву тебе Микитою. А що? Ти — красунчик, й ім’я в тебе має бути гарне”, — уперше за кілька днів усміхнулася мати. За тиждень Катерину з Микитою виписали. Більше про них я нічого не чула, хоча часто згадувала та хотіла дізнатись, як їм живеться. Десь за п’ять років я зустріла Олесю яка тоді лежала з Катериною в одній палаті. Весела продавчиня тримала за ручку біляву донечку. Дуже зраділа, коли мене побачила.

На запитання, чи не знає вона, як там Катя, жінка сказала, що та виїхала до столиці. Живе заможно, бо ж батько дитини їй гроші висилає, тому тепер має їх і на лікування, і на няньку, і на себе. Подумки я подякувала Богові за те, що все у Каті склалося добре, та й потроху забула ту історію. Але врятований хлопчик нагадав про себе сам. Тоді, коли моя найстарша онука Оленка привела додому високого чорнявого красеня.

“Це Микита, мій наречений,— заявила Оленка всій родині, яка зібралася за святковим столом, щоб побачити її обранця. — Готуйтеся до весілля, мамусю, татусю і ви бабцю з дідусем”. Микита, Микита… Щось таке знайоме, крутилося у мене на думці. Звідки я можу знати цього парубка. Згодом таки не стрималася, запитала: “А звідкіля ти, синку, хто твої батьки?” “Справжній мій батько в Лівії, —почав розповідати про себе здивованим родичам новоспечений жених.

— Я з ним кілька разів зустрічався, тепер лише по скайпу розмовляю. Маю ще й батька Олега, він—мамин чоловік, із ним дружу. Свою маму Катерину дуже люблю, вона хороша. Мама моя — завкафедри історії, я також закінчив університет, працюю перекладачем з англійської, гроші маю, у мами не прошу, й Оленку забезпечу”.

І я згадала: новонароджений чорнявий хлопчик, якого ось-ось мають забрати до будинку дитини, Катерина — байдужа і сумна мати… То ось звідки я тебе знаю! Нарешті склалася важка головоломка моєї пам’яті. Я ще довго розпитувала майбутнього зятя про його життя. І не йняла віри, що так воно усе може статися. А на весіллі побачила Катерину. Вона дуже погарнішала. Здається, роки її тільки прикрашали. Висока, повновида, елегантно одягнена, свекруха моєї онуки випромінювала впевненість та жіноче щастя.

Її чоловік, хоча й на голову нижчий від неї, також радів та очей не зводив зі своєї дружини. Я ж не витерпіла, таки підійшла до Катерини та пригадала події 25-річної давності. Жінку аж пересмикнуло, вочевидь ці спогади були їй неприємні. І лише наступного дня тепер вже поважна пані розговорилася зі мною і подякувала за врятованого сина.

— Я тоді нічого не мала, не знала, як життя складеться, а тут ще й кволий син, ну куди мені було з ним? — неначе виправдовувалася за усі ці роки Катя. — Хотілося віддати його, а ви вмовили мене залишити. Щиро скажу, що в перші дні була не рада, що послухалася вас. Та склалося все дуже добре.

Мої батьки, побачивши чорнявого красунчика онука, прикипіли до нього всім серцем і допомагали мені як могли. Та й навіть його батько Джаліль знову приїхав в Україну і запропонував забрати сина в Лівію. Я, звісно, не погодилася, і він просто вирішив допомагати сину фінансово

Гроші давав непогані. На них я змогла Микиту вилiкувати. Син пішов у дитсадок, часто хворів, але мені допомагала мама. А я і собі на околиці Києва кімнатку винайняла та працювала. Згодом Олега зустріла, жили в сусідстві, отак і почали спілкуватися, а далі й побралися.

Він мого сина як рідного прийняв. Коли син розповів про свою наречену, Катерина й подумати не могла, що вона онука тієї Марії Петрівни, яка вмовила її не кидати сина. Тепер уже дві наші родини чекають на донечку, яку за кілька місяців має народити Оленка. І всі сподіваються, що доля в дівчинки буде щасливою-щасливою. Ось воно як буває!