У 60 познайомилася в поїзді і зважилася вийти за нього заміж – чого я боялася те й трапилось

Ні за що б не наважилася на подібну авантюру, якби наше знайомство відбулося не в поїзді далекого прямування.

– Ось, блін, як не пощастило – подумала я, коли в купе увійшов високий, похмурий чоловік. – Хоча б не до кінцевої станції …

Поїзд наш, що прямував за маршрутом Владивосток – Київ повинен подолати майже 10 000 км за 7,5 діб.

– Адже це рік за два, а то і за три буде, якщо попутник неприємний, краще б жінки підсіли в купе, а тут чоловік, та ще й великий такий – значить хропіти буде, – роздивляючись попутника, міркувала я.

Далі стало цікавіше – відбиття стельової лампочки засяяло на його голові, абсолютно позбавленої рослинності – і у мене піднявся настрій – все життя мала схильність до лисих чоловікiв.

– Женя. До Київа – коротко представився сусід по купе, як би припиняючи подальші мої розмови.

А мені так хотілося поцікавитися у нього з приводу хропіння – до чого готуватися – адже все таки 8 ночей! Але не зважилася.

Євген, випивши на ніч кави (що теж в моїх очах приплюсувати слідом за лисиною в його гідності), завалився спати.

Не виправдавши моїх побоювань, чоловік спав спокійно, не хрюкав, не хропів,  не стогнав і не скрипів зубами, чого я ще більше боюся, ніж хропіння. Та заробив собі ще один величезний плюс.

До середини шляху Женя заробив ще купу плюсів:

• НЕ плямкав за їжею;
• НЕ полоскав зуби чаєм;
• сміявся над моїми жартами, а я до сліз реготала над його анекдотами;
• вибігаючи на довгій стоянці купив мені дорогу мороженку (я не замовляла);
• розповідаючи про себе, не скаржився на мінливость долі і погане здоров’я;
• знав, що Марія Ремарк це німецький письменник, а не письменниця.

Ну а на восьму добу ми тримали один одного за руки, коли виходили провітритися і я отримала величезний бонус – Євген виявився вдівцем, який живе зі мною в одному місті.

Сходитися з чоловіком я вже не планувала – занадто багато страхів малювала моя уява:

• втрата своєї чарівної свободи;
• необхідність звикати до чужої людини в домі;
• необхідність постійно стежити за своєю зовнішністю;
• необхідність готувати, прибирати, прасувати, прати;
• необхідність впустити в своє життя – його прожите без мене життя – його дітей, друзів, батьків.

А за фактом все виявилося набагато простіше – Женя непомітно проник в моє життя і став невід’ємною частиною. Спочатку просто зустрічалися, потім залишився на тиждень. Потім непомітно моя квартира стала обростати його речами і потім мені стало не зрозуміло – як це він може кудись піти, адже нам так добре вдвох, тепло, затишно і весело.

Звертаюся до тих, хто боїться зважитися на подібний крок – не бійтеся змін, не слухайте нікого – все виявилося набагато простіше! Головне зустріти свого Женю.

Від автора:

Історія моєї самої близької подруги, яка зустріла рік тому в 62 роки свою любов, надихнула мене. Але … активні пошуки не для мене. Пару спроб виявилися марницею. Буду чекати – якщо доля, то вона сама зведе мене з ним, нехай і перед самим заходом сонця.

Дякую за ваш час.
Ставте 👍, якщо вона сподобалась стаття.