— Йдеш? Ну й катись! — буркнув Василь, не вірячи, що його дружина, Ірина, вирішила піти. Він завжди був певен, що вона нікуди не подінеться. Вона ж і так нікому не потрібна, особливо з її фігурою та віком.

— Йдеш? Ну й катись! — повторив Василь, коли Ірина нарешті оголосила, що йде. За вісімнадцять років спільного життя вона перетворилася для нього на служницю. Він наказував — вона виконувала. Він критикував — вона терпіти. Колись, мабуть, вони були щасливими, але життя давно стало боротьбою за виживання, і для нього Ірина була винна в тому, що не ставала кращою.

— Подивися на себе! Ти ж обжирилася! Скоро в двері не влізеш! — черговий уїдливий уїдок.

— Я не можу нічого з цим зробити, — вибачалася Ірина. — У мене такий обмін речовин…

— Брехня! Раніше була нормальною, а тепер що з тобою сталося? — скорчився Василь. Сам він теж не був прикладом здоров’я, але помічав лише недоліки у дружині.

Ірина намагалася догодити, але що б вона не робила, Вася завжди знаходив привід для жалоб. Він доводив її до нервових зривів, а вона просто мовчала, переживаючи, що без нього їй не справитись.

— Тобі треба від нього піти, — говорила Ірина сусідка Люда. — Чого ти чекаєш? Він знову тебе до кінця життя обглодає.

— Але куди я піду, Людо? — сумно зітхала Ірина. — У нас є дочка, без батька їй буде тяжко. Та й взагалі, хто мені, окрім нього, потрібен?

— Ти що, з глузду з’їхала? Ти ж не старуха! — заперечувала Люда, але Ірина не слухала. Вона звикла. Всі так жили. Біль, втома, сльози — все це вона витримає. Може, коли дочка підросте, все зміниться…

Час минав. Проблеми накопичувалися, але Ірина якось продовжувала жити. Вона не вірила в чудеса. Навіть коли одного разу вона знепритомніла прямо на кухні, вона все одно вірила, що все владнається.

Дочка, побачивши цей інцидент, викликала швидку. Лікар, молодий та не надто уважний, майже не помилявся в діагнозі.

— Ви себе запустили, жінко, — сказав він, звертаючись до Ірини. — Лишня вага, хронічна втома, стрес, неправильне харчування. Ось наслідки.

— Це я не погоджуюсь! — заявив Василь. — Тільки я втомлююсь, а вона нічого не робить! Цілими днями сидить вдома, бездіє.

Лікар мовчки виписав рецепт і пішов. Ірина, трохи відпочивши, повернулася до хатніх справ. Однак, коли вона, втомлена і зболена, глянула на звороті рецепта, побачила напис: «Ви чудова жінка. А ваш чоловік — тиран. Біжіть від нього, ви заслуговуєте на краще». І раптом усе стало зрозуміло. Її відображення в дзеркалі виглядало чужим: жінка, що втратила себе, запустила своє життя.

Але вона згадала себе в молодості — ту дівчину, яка була цікава до життя. Вона не могла більше це терпіти. Ірина зібрала речі і сказала Василеві, що йде.

— Ну й катись! — Василь не вірив, що вона справді йде. Їй нікуди йти, йому так здавалося. Але вона пішла. До сусідки.

— Людо, можна пожити у тебе тиждень? — запитала Ірина. Тая із задоволенням погодилася.

Життя з Людою було зовсім іншим. Тут не було тиску, не було постійної критики. Люда допомогла Ірині почати все знову — розподілити обов’язки, а головне — змусила вийти на вулицю, гуляти. Це було нове початок. Ірина почала повернути форму, і навіть влаштувалася на роботу — розносити пошту.

Кожен ранок і вечір Ірина відчувала, як її світ розширюється. Вона почала гуляти в парку, навчалася піклуватися про себе, навіть записалася до басейну, де спочатку соромилась, а потім звикла.

І, що найголовніше, її впевненість у собі росла. Вона знову навчилася радіти життю і зрозуміла, що може бути щасливою.

Якось до Люди прийшла перукар Ольга. Вона запропонувала Ірі оновити образ, і та погодилася. Новий стиль, нове ставлення до себе — Ірина почала почуватися зовсім іншою жінкою.

Невдовзі вона навіть схудла, але що важливіше — вона перестала боятися. Одного дня вона вирішила, що пора поговорити з чоловіком.

Василь вже звик жити без неї. Він навіть не знав, як управлятися без неї. Але коли вона прийшла до нього, він не міг повірити своїм очам.

— Йдеш? Ти що, з глузду з’їхала? — його здивування було щирим, але вона не збиралася повертатися.

— Ти мав рацію: тобі без мене краще. І мені теж. Завтра ріелтор приїде, ми розміняємо квартиру, — сказала вона впевнено.

Коли квартира була продана, Василь погодився на однушку на околиці. Йому було важко визнати, що вона змогла обійтися без нього, що вона стала сильною та впертою. Але він не хотів повертатися.

І ось, через кілька місяців, коли дочка переїхала в нове життя, Василь раптом зрозумів, що залишився один. Ірина була його життям, його опорою, але тепер він залишився в самотності. І він не знав, що робити далі.