Три роки без жодних новин від нього — Віра не знала, де шукати сина. Небо було сіре, дощ моросив, і все навколо наче стискалося навколо її серця.

Віра Сергіївна зупинилася біля знайомої хвіртки, спершись на паркан з лоз. Вона щойно вийшла з автобуса, серце шалено билося від швидкого кроку, а втома вже починала обмежувати рухи. Дим із труби на подвір’ї одразу привернув її увагу. Вона важко дихала, руки потіли від хвилювання. Лоб покрив піт, але, зібравши всю волю, рішуче натиснула на хвіртку й переступила поріг рідного дому.

Вона окинула поглядом двір. Хоча син не писав їй уже давно, Віра була впевнена, що він не обмане. Він обіцяв, що все буде в порядку, і тепер вона бачила — дім дійсно виглядав так, як він і обіцяв. Вона піднялася на ганок, чекаючи зустрічі з сином, за яким так скучила. Простягнула руки, щоб обійняти його.

Але, коли двері відчинилися, на порозі стояв незнайомий чоловік. Він був у домашньому одязі і мав рушник через плече, дивлячись на неї з неприязню, мовчки запитав:

— Кого ви шукаєте?

— Ігоре, де ти? — запитала Віра Сергіївна, плутано.

Чоловік не поспішав відповідати. Він глянув на неї, потім потирав підборіддя і злегка насупився.

— Ігор? Твій син? — запитав він після паузи. — Думаю, я не зможу допомогти. Він мені цей дім продав, тепер все це моє.

Її світ, наче скло, розсипався на дрібні шматочки. Віра, не вимовивши ані слова, ледь не впала з ганку. Вона вибігла на вулицю, безсило пройшовши до автобусної зупинки. Дім. Продав дім. Син. Що сталося з ним?

Чотири роки тому вона взяла на себе провину за злочин сина, аби він зміг вийти на свободу. Це була її жертва заради його волі. Вона потрапила у в’язницю, а він тим часом жив своїм життям. Три роки без жодних новин від нього — Віра не знала, де шукати сина. Небо було сіре, дощ моросив, і все навколо наче стискалося навколо її серця.

Сівши на лавці біля зупинки, Віра втратила надію. І ось, немов рятівник, знову зупинився чорний автомобіль. Той самий чоловік, який купив дім, простягнув їй аркуш із адресою:

— Це адреса. Якщо хочеш — підвезу.

Віра мовчки взяла листок і вирушила до автобусної зупинки.

Через кілька годин роздумів і безнадії, ось вона стояла перед дверима на третьому поверсі старого будинку. Її серце билося швидше, але коли двері відкрилися, перед нею стояв син — живий, але якийсь чужий і незнайомий.

— Мамо? Чому ти прийшла сюди? — спитав Ігор, відштовхуючи її.

Він швидко закрив перед нею двері. Ігор сказав, що живе з жінкою, яка не терпить колишніх ув’язнених. До грошей від продажу будинку він навіть не підійшов, відповівши лише, що не має грошей. Віра Сергіївна стояла на порозі, не знаючи, що робити. Ігор пішов, залишивши її стояти на порозі.

Вона не заплакала, але її душа була переповнена горем і розчаруванням. В очах застигла біль — її рідний син продав дім і навіть не запросив її. Вона повернулася, але її ноги вели її не додому, а до дому подруги Наталії. Але, як з’ясувалося, Наталія померла, і Віра залишилася на самоті.

Під дощем вона йшла, не знаючи, куди, коли знову зупинився той самий чорний автомобіль. Чоловік, який купив дім, запропонував їй допомогу.

— Сідай, ти вся промокла! — сказав він, і Віра, не знаючи, що робити, прийняла його запрошення.

Чоловік, як він представився, був на ім’я Андрій. Він виявився доброю людиною. Він запропонував їй залишитися у нього, поки вона не вирішить, що робити далі. І так Віра опинилася в новому домі — тепер вже домі Андрія.

Час минав, і Віра Сергіївна знайшла своє місце в житті. Вона готувала обіди для Андрія, допомагала йому на роботі, і він відчував її турботу і материнське тепло. Андрій, який ніколи не знав батьківської любові, тепер відчував її кожного дня.

Але одного разу, коли до кабінету Андрія прийшов новий кандидат на роботу, Віра одразу впізнала його. Це був її син, Ігор, той самий, який продав дім.

Ігор стояв у дверях, трохи нервуючись, з усмішкою, ніби сподівався, що мати нічого не помітить. Але Віра вже розпізнала його. Вона швидко написала своє заключення і передала його Андрію. Андрій прочитав і наказав Ігорю йти.

— Нікчема, — сказав він голосно, і Ігор, з усмішкою на обличчі, пішов.

Віра більше не переживала за сина. Вона зрозуміла, що тепер її родина — це Андрій. І, попри біль, вона прийняла його як сина. І в цьому домі, де раніше була порожнеча, тепер панувала справжня тепло та любов.