Вона вдавала турботливу свекруху, але її задум був жахливим.

Вона удавала з себе люблячу свекруху, але її задум виявився жахливим.

— Олено, ти ж любиш зелений чай? — казала так м’яко Галина Петрівна, що це саме по собі здавалося дивним.

Олена підвела голову від своєї чашки кави і зустрілася поглядом зі свекрухою. Перед нею на столі з’явилася тарілка з тістечком, а жінка усміхалася — щиро, або принаймні так здавалося на перший погляд.

— Дякую, але я більше полюбляю каву, — ввічливо відповіла Олена, хоча думки її були зайняті іншим: чому раптом така увага?

Лише півроку тому Галина Петрівна ставилася до невістки швидше як до тимчасової перешкоди в житті сина. Олена добре пам’ятала їхню першу зустріч.

«Так ви програмістка?» — тоді свекруха скептично примружила око. — «Значить, цілими днями за комп’ютером сидите? Очі вже зіпсували, мабуть?»

Олена лише усміхнулася тоді, вирішивши не загострювати ситуацію. Якщо людина не хоче приймати її такою, якою вона є, то немає сенсу нав’язуватися.

Проте нещодавно все змінилося. Тепер Галина Петрівна постійно запрошувала їх у гості, дарувала невеличкі подарунки, цікавилася роботою Олени, розпитувала про її проєкти.

— Та спробуй, спеціально для тебе купила, — наполягала свекруха, підсуваючи тістечко ближче.

Андрій, чоловік Олени, спостерігав за тим, що відбувається, з ледь прихованою усмішкою.

— Мам, ти зовсім зафанатіла від моєї дружини, — хмикнув він, розливаючи чай.

— Хіба не можна просто проявляти турботу? — обурилася Галина Петрівна, склавши руки на грудях. — Вона твоя дружина. Я зрозуміла, що була занадто холодною раніше, і хочу все виправити.

Олена стиснула губи. Хотілося вірити, але інтуїція підказувала, що тут щось не так.

Коли вони повернулися додому, Олена опустилася на диван, задумливо дивлячись у вікно.

— Щось тебе турбує? — запитав Андрій, сідаючи поруч.

— Твоя мама… її поведінка здається мені дивною, — повільно сказала Олена. — Наче вона щось задумала.

— Може, вона дійсно вирішила змінити ставлення? — припустив Андрій. — Просто розслабся, не шукай підступу в усьому.

Олена кивнула, але внутрішній голос наполегливо нашіптував: рано розслаблятися.

Через два тижні випадок розставив усі крапки над «і». Повертаючи забутий в машині парасоль, Олена зайшла до свекрухи. Але, почувши її напружений голос по телефону, завмерла в коридорі.

— Звісно, я впевнена! Вони збираються виїхати! Сама Олена казала, що не знає, що робити з квартирою… А кому вона дістанеться, якщо не мені? — Галина Петрівна говорила швидко, явно хвилюючись.

Олена відчула, як всередині все стиснулося. Усі ці місяці лагідного ставлення, подарунків, питань про її життя… Це було лише розрахунком.

— Ні, я не збираюся з ними їхати, — продовжувала свекруха. — Тут мені цілком комфортно. Просто чекаю, коли вони оголосять, що переїжджають назавжди. Тоді все вирішиться само собою.

Олена глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій. Її першим поривом було вірватися і висловити все, що вона думає, але вона стрималася. Натомість тихо вийшла, відчуваючи, як серце б’ється частіше звичайного.

Так ось в чому справа. Усі ці зміни в поведінці Галини Петрівни пояснювалися виключно бажанням отримати квартиру.

Тієї ночі Олена довго лежала без сну, перебираючи в пам’яті останні місяці. Вона згадала одну з розмов, коли свекруха згадала:

— Знаєш, у мене є подруга. Її син з дружиною переїхали до Іспанії. Дуже мудре рішення! Квартира, звісно, залишилася батькам. Вони хоча б про сім’ю подумали…

Тоді Олена відмахнулася, не надавши словам значення. Але тепер усе складалося в єдину картину.

Наступного дня за вечерею вона вирішила підняти це питання напряму.

— Андрію, — почала вона, уважно дивлячись на чоловіка, — ти коли-небудь чув, щоб твоя мама говорила про те, що хоче переїхати в нашу квартиру?

Андрій здивовано зморгнув.

— Ні… Чому ти питаєш?

Олена глибоко вдихнула, збираючись з думками.

— Бо вона, схоже, вважає, що ми ось-ось виїдемо і залишимо їй житло без зайвих слів.

Андрій нахмурився, поклавши вилку на стіл.

— Що? Звідки в неї такі ідеї? Ми ж ніколи серйозно не обговорювали переїзд.

— Я випадково почула її розмову, — зізналася Олена, намагаючись зберігати спокій. — Вона думала, що її плани залишаться непоміченими.

Андрій потер скроні, явно намагаючись осмислити почуте.

— Почекай… Тобто вона дійсно вірить, що зможе просто отримати нашу квартиру?

—

Через кілька днів вони знову опинилися у Галини Петрівни. Раптово свекруха завела мову про передбачуваний переїзд.

— До речі, ви вже вирішили, коли будете виїжджати? — запитала вона, удаючи, що це звичайна тема для розмови.

Олена стиснула долоні під столом, але відповісти не встигла — Андрій випередив її:

— Ми нікуди не їдемо.

Галина Петрівна миттєво напружилася, її обличчя спотворилося, а потім вона витиснула натягнуту усмішку.

— Ну… Це ж чудово! Значить, квартира залишається вашою?

— Саме так, — спокійно додав Андрій. — Ми не плануємо її продавати.

— Ох, та кому вона взагалі потрібна… — пробурмотіла вона, але в голосі проскочив помітний дріж.

— Мам, ти дійсно думала, що ми просто так віддамо тобі наше житло? — запитав Андрій, дивлячись прямо у вічі матері.

— Я стільки зусиль доклала, щоб налагодити стосунки! — вигукнула Галина Петрівна, розвівши руками. — Думала, що ви хоча б оціните мої старання!

Олена повільно підвелася зі столу, відчуваючи, як всередині все клекоче.

— Мені шкода, що я повірила в твою щирість, — сказала вона холодно. — Шкода, що ти використовувала наші зустрічі лише задля власної вигоди.

Жінка почервоніла, її обличчя спотворилося гнівом.

— Ви невдячні! Після всього, що я для вас зробила!

— А що саме ти зробила? — Олена зустріла її погляд прямим і твердим. — Притворялася, що прийняла мене? Створювала видимість тепла там, де його не було?

Галина Петрівна підскочила, її голос здригався від обурення.

— Я сподівалася, що ти виявишся більш розуміючою! Людиною, яка цінує сім’ю!

— А ми сподівалися, що ти нас дійсно прийняла, — вставив Андрій, підводячись поруч із дружиною. — Схоже, ми обидва помилялися.

—

Минуло два місяці. Відтоді Галина Петрівна більше не дзвонила, не писала і не запрошувала їх у гості. І хоча іноді Олену відвідувала думка, чи варто спробувати налагодити стосунки, вона щоразу її відганяла.

— Ти думаєш, вона зміниться? — одного разу запитав Андрій, коли вони ввечері сиділи на дивані.

— Не певна, — чесно відповіла Олена, погладжуючи його руку. — Але тепер це вже її вибір. Якщо вона хоче бути частиною нашого життя, нехай сама вирішує, як це зробити. Без маніпуляцій і ігор.

Вона усміхнулася, відчуваючи, як гора, що тиснула на її плечі останні місяці, нарешті з них спала. Тепер вона знала: не можна дозволяти людям використовувати себе, навіть коли це близькі. І вперше за довгий час Олена відчула справжню свободу.