Тиша під Славутичем

Зять розповідає:

Мене звати Артем Вихованець, мені сорок два, я маркшейдер на шахті «Прогрес» біля Новогродівки. Донецька область, жовтень дві тисячі двадцять четвертого. Теща моя, Ганна Степанівна, живе у другому під'їзді того самого будинку, де і ми з Оксаною — сімнадцять років уже сусіди через стіну, тільки поверхом нижче. І от вона всім розповідає одну й ту саму історію про якесь місто під землею, яке нібито знайшли шахтарі в вісімдесят сьомому. Каже, чула від свого покійного чоловіка, що працював на «Північній-12». Я мовчу. Бо правда інша, і я в ній учасник, а не переказувач.

У жовтні того року я був не шахтарем — я був хлопчаком одинадцяти років, і батько мій, Микола Вихованець, справді працював бригадиром на проходці. Прийшов увечері додому чорний від вугільного пилу, сів за стіл, довго крутив у руках гранчак і не пив. Мама тоді ще підігрівала борщ на плитці, у кухні пахло гасом від старої лампи — електрику давали з перебоями. Батько сказав тільки: "Там щось не так, Валю. Бур провалився в порожнину на тисячі двохстах метрах, а звідти тягне травою". Я, малий, сидів під столом і гриз сухар — думав, ніхто не бачить.

Наступного дня батько не пішов на зміну. Прийшли якісь люди з облвиконкому, потім двоє в цивільному, які представилися геологами, хоча взуття в них було зовсім не польове. Мати мене на три дні відправила до бабусі в Красноармійськ, тепер це Покровськ. Коли повернувся, батько вже не говорив про шахту взагалі. Тільки одного разу, вже сильно напідпитку, на Новий рік, сказав дядькові Толі: "Там не місто. Там наш же селище було, тільки старе, ще довоєнне, засипане після обвалу тридцять восьмого року. Просто нікому не хотілося визнавати, що півсотні людей там і лишилися". Я тоді не зрозумів до кінця, а тепер, працюючи маркшейдером двадцять років, я бачив архівні плани виробок — і знаю, де на карті стоїть біла пляма, яку ніхто не пояснює.

Тещі я цього не казав ніколи. Не тому, що боюся її засмутити — просто вона живе своєю версією, і в цій версії є щось, що їй потрібне: батько розказував доньці казку про диво, а не про обвал і засипаних людей. Хай так і лишається.

Але два тижні тому все зрушилося. Ганна Степанівна прийшла до нас увечері, у вівторок, восьмого жовтня, з течкою в руках — тонкою, картонною, зав'язаною тасьмою. Сіла на кухні, не роздягаючись, хоча в квартирі було тепло, і сказала, що знайшла в старих речах чоловіка папку з документами по шахті "Північна-12" — акти, які він, виявляється, зберігав усі ці роки, всупереч підписці про нерозголошення. Там був список: п'ятдесят три прізвища. Люди, які значилися зниклими безвісти в тридцять восьмому, а насправді — засипані у виробленому просторі й ніколи офіційно не поховані.

Оксана, моя дружина, довго дивилась на матір і мовчала. Потім спитала прямо: чого мама хоче — оприлюднити папку чи спалити.

Ганна Степанівна відповіла не одразу. Вона розв'язала тасьму, розклала на столі пожовклі аркуші поряд із тарілкою з нарізаним лимоном, і сказала, що двадцять шість років носила в собі версію про диво, бо так було легше, а тепер онук питає в школі про репресії на Донбасі, і вона більше не хоче брехати навіть казкою.

Наступного ранку ми втрьох поїхали до Покровська, в архів гірничого інституту — благо, дорога прифронтова, але поки прохідна. Там працює знайомий Оксани, архіваріус Павло Гнатович. Він звірив список із похованням, встановленим уже пізніше, у дев'яностих, коли частину виробок консервували. Збіглося сорок одне прізвище з п'ятдесяти трьох. Решта дванадцять лишались невстановленими.

Ганна Степанівна не плакала й не влаштовувала сцен. Вона дістала з тієї ж течки другий аркуш — заяву на ім'я директора об'єднання "Донецьквугілля" ще з дев'яносто першого року, яку її чоловік написав, але так і не подав, злякавшись. Теща переписала цю заяву на своє ім'я, поставила дату — двадцять друге жовтня дві тисячі двадцять четвертого, і особисто подала в приймальню обласної комісії з встановлення місць поховань, разом із копією списку.

Через три тижні прийшла відповідь: комісія визнає документ підставою для офіційного меморіального обстеження дільниці, дасть висновок протягом двох місяців. Ганна Степанівна не чекала подяки й нікому не дзвонила радісно повідомляти новину. Вона просто забрала оригінал у Павла Гнатовича, склала течку в той самий целофановий пакет, у якому носила її двадцять шість років, і поставила на верхню полицю шафи — вже не як таємницю, а як завершену справу.

Мене вона про це не питала і не радилась. Тільки, коли ми прощалися того вечора біля дверей, сказала: "Артем, батько твій знав правду і мовчав із страху. Я знала і мовчала з любові до казки. А тепер нехай знають ті дванадцять родин, чиї прізвища так і лишились без відповіді — може, хтось із них іще живий і дочекається".