Хвіртка у двір

Мене звати Тарас, мені сорок два, і я той самий зять, через якого теща Оксана Іванівна вже три роки не бажає бачити моє прізвище навіть на конверті з листом. Живу я в Черкасах, працюю електриком на заводі, і от чому вважаю за потрібне розповісти цю історію так, як бачив її я — а не так, як її переказують на кожній лавці біля під'їзду.

Батько дружини, Микола Петрович, помер шість років тому. Залишилась квартира на Хрещатицькій — двокімнатна, з балконом, старий ремонт, шпалери в квіточку ще з дев'яностих. Теща переїхала туди сама, а нашу з дружиною однокімнатку на Дахнівці ми продали і докупили трохи грошей, щоб взяти собі щось більше — сім'я росте, донька вже в другому класі.

Оксана Іванівна прожила в тій квартирі рік, а потім раптом заявила, що переписує її на онучку — тобто на нашу доньку, і зробить це через нотаріуса з довічним утриманням. Умова проста: живе там сама, доки жива, а ми з дружиною маємо возити продукти, ліки, платити комуналку. Домовились — і я, треба сказати, домовленість виконував. Кожної суботи їздив на Хрещатицьку, привозив пакети, лагодив кран, міняв лампочки. Не через страх, а тому що батько мій рано помер, і я звик, що старших треба доглядати, хоч би що там думали про мене за спиною.

А за спиною думали не найкраще. Оксана Іванівна любила повторювати сусідкам, що зять "тільки й чекає, коли переїде в квартиру", хоча ніхто нікуди переїжджати не збирався — ми жили окремо, і мене той будинок цікавив рівно настільки, наскільки цікавить будь-яка справа, за яку відповідаєш.

Все змінилось торік у листопаді. Теща зателефонувала о пів на дванадцяту ночі, голос тремтів:

— Тарасе, приїжджай негайно. Мене обікрали.

Приїхав за двадцять хвилин. Двері були прочинені, замок цілий, у квартирі — безлад: висунуті шухляди, розкидані документи. Пропали не гроші (їх майже й не було), а саме документи на квартиру — та сама угода довічного утримання, і, що найгірше, паспорт.

Я викликав поліцію, писав заяву, возив Оксану Іванівну відновлювати паспорт — черги в міграційній службі, довідки, фотографії. Три тижні бігав по інстанціях замість того, щоб працювати. А тоді з'ясувалось: ніхто квартиру не обкрадав. Замок відкрила своїм ключем сусідка з четвертого поверху, яка займала теші гроші і панічно боялась, що та подасть у суд — сусідка хотіла знищити боргову розписку, яка теж лежала в тій шухляді, а документи на квартиру просто зачепила заодно і, злякавшись, спалила все на смітнику в дворі.

Теща дізналась про це від дільничного і чомусь вирішила, що я — свідок, який щось приховав, бо, мовляв, "надто швидко приїхав" і "надто спокійно все прибирав". На поминках по її сестрі, куди я приїхав з дружиною, вона при всіх сказала:

— Не подобається мені, як він тоді все прибирав. Ніби знав заздалегідь.

Я мовчав. Дружина почервоніла. А я думав про те, що три тижні возив цю жінку по установах на своєму "Ланосі", брав відгули без збереження зарплати — і от результат.

Найгірше почалось навесні. Оксана Іванівна поїхала до нотаріуса й переписала угоду по-новому: тепер утримувати її мала не наша донька, а сусідка тієї ж таки сусідки — жінка на ім'я Галина, з якою теща познайомилась на маркеті в чергах за молоком. Про це ми дізнались випадково, коли до квартири приїхав хтось інший міняти труби, а мене на порозі просто не впустили.

Дзвоню дружині на роботу, вона мовчить у слухавку хвилину, тоді каже: "Їдь до неї сам, я не можу".

Приїхав. Двері мені відчинила незнайома жінка років п'ятдесяти п'яти, у фартуху, з ганчіркою в руках.

— Вам кого?

— Мені Оксану Іванівну.

— Вона зайнята.

За її плечем я побачив тещу — та сиділа за столом і роздивлялась якісь паперові теки. Побачивши мене, встала, підійшла до дверей сама.

— Тарасе, я тепер з Галиною домовилась. Вона за мною доглядатиме. А ви з Оленою — своїм життям живіть.

— Оксано Іванівно, я три роки їздив сюди щосуботи.

— А тепер не треба.

Двері зачинились. Я стояв на сходовому майданчику, і чув, як зсередини клацнув другий замок — той, новий, який я сам же їй і міняв два роки тому.

Додому їхав через Соборну площу, зупинився біля кіоску, купив сигарету, хоч не курю вже років десять. Просто стояв і дивився на трамвайну колію.

Дружина не плакала. Вона взагалі не з тих, хто плаче — сіла за кухонний стіл, дістала стару папку з документами, ту саму, що лишилась у нас копією, і почала гортати.

— Тут є розписка, — сказала вона за годину. — Батьків борг мені, за той ремонт вікон, який ми тоді за нього оплатили. Дванадцять тисяч гривень. Не питання квартири, звичайний борг, оформлений розпискою нотаріально ще при батькові.

Я не розумів, до чого це.

— А ще, — продовжила вона, — я знайшла запис у трудовій книжці. Мама останні два роки офіційно ніде не працювала, пенсія в неї мінімальна. А в угоді з Галиною прописано, що утримувачка зобов'язана оплачувати ліки. У мами діабет, інсулін — це не менше трьох тисяч на місяць. Подивимось, чи витримає ця Галина рік.

Я мовчав, бо не бачив у цьому ні помсти, ні полегшення.

— Тарасе, — сказала дружина, — я не буду сваритись і доводити нікому нічого. Я просто заберу свою розписку в нотаріуса й подам на стягнення боргу. Дванадцять тисяч — це моє право, і мама сама це підписувала при живому батькові. І донька, — вона підвела очі, — залишається без квартири, це мамин вибір, хай так і буде. Але борг я стягну через суд, бо мені набридло возити продукти людині, яка вважає мого чоловіка злодієм.

За два тижні прийшла повістка. Оксана Іванівна дзвонила мені сама, вперше за півроку, голос уже без колишньої твердості:

— Тарасе, що це таке, Олена в суд подала?

— Питайте у неї, — відповів я. — Я в цю квартиру більше не їжджу.

Суд відбувся у квітні, у приміщенні Соснівського райсуду, у коридорі пахло свіжою фарбою — щойно зробили ремонт. Теща прийшла сама, без Галини. Сиділа на лавці навпроти, тримала папку з документами й дивилась у вікно. Коли суддя оголосила рішення — стягнути дванадцять тисяч гривень боргу з відсотками за прострочення — вона підписала документ мовчки, навіть не заперечуючи.

Виходили з залу одночасно. Вона зупинилась біля дверей.

— Тарасе, я, може, погарячкувала.

— Може, — сказав я.

Дружина отримала гроші через два місяці, поклала їх на депозит на ім'я доньки — на майбутнє навчання. Квартира на Хрещатицькій лишилась у Галини, і, наскільки я знаю, та жінка справді возить тещі ліки й продукти щосуботи, точно так, як колись возив я.

Іноді бачу тещу на ринку біля Митниці — вона тепер завжди відводить погляд першою.