Фінансові труднощі Надії Петровни досягли піку.

У Лариси Сергіївни закінчилися гроші. Геть закінчилися. Гаманець був порожній, і навіть у відділенні для дрібниць залишалося лише кілька копійок по десять і п’ятдесят… Літня жінка зітхнула: якось доведеться тягнути тиждень до пенсії. Сама не пропаде: є вівсянка, трохи гречки, й картопля ще залишилася, півпляшки олії стоїть. А ось Мустику що їсти?..

Мустик — це кіт, якого Лариса Сергіївна минулого року підібрала під магазином. Хто покинув бідолаху на вірну смерть, жінка не знала, але пройти повз пищащого клубочка не змогла. Так і з’явився у неї пухнастий сусід, який виріс у справжнього рудого красеня. І його точно не змусиш їсти вівсянку на воді…

Зазвичай пенсії на місяць Ларисі Сергіївні вистачало. Багато їм із Мустику не було потрібно. Але цього разу не вийшло: сусідка з третього поверху попросила грошей у борг. Як тут відмовиш? Валерія жінка добра, чоловік її нещодавно залишив, дитина маленька на руках, сама ще не працює… Вона обов’язково борг поверне – у цьому Лариса Сергіївна не сумнівалася. Але зараз і їй самій хоч займатись іди… А тільки нема до кого звертатись…

У цьому будинку Лариса нікого, крім Валерії, не знала. Вона переїхала сюди лише рік тому. І Мустика у нове житло, як і годиться, першого впустила… У більшості квартир мешканці постійно змінювались: одні квартиранти виїжджали, інші в’їжджали. Де тут познайомитися? В найкращому разі кивали одне одному, коли зустрічалися біля ліфта. Кілька квартир стояли порожні. А інші мешканці будинку більшу частину дня проводили на роботі або в дорозі, тож їм не до знайомств із сусідами…

У будинку, де Лариса Сергіївна жила раніше, все було інакше: вона знала всіх і всі знали її. Прожила жінка там майже сорок років! Із багатьма сусідами ще й працювала в одній лікарні. І ось на старості довелося перебратися на околицю міста… Ех…

Колишню квартиру Лариса з чоловіком отримали, коли тільки-но народився син. Покійний Тарас Петрович був хірургом від Бога – так про нього всі говорили. У звичайній районній лікарні оперував він майже 38 років… А вона була там же медсестрою.

Не тільки за медичну майстерність поважали Тараса Петровича, але й за неймовірно добре серце. Нікому не міг він відмовити: брався за найбезнадійніші випадки, коли від пацієнта відмовлялися всі інші лікарі, а потім сам доглядав за хворими, довіряючи турботу про них лише дружині. Бувало, і годував своїх пацієнтів з ложечки, підбадьорював, навіть перев’язки сам робив. І ж таки рятував людей як із того світу!

Одного разу – Лариса Сергіївна добре пам’ятала той випадок – до відділення привезли чоловіка прямо з вулиці… Скільки той пролежав у парку, сказати важко, але на стіл до чоловіка потрапив уже майже бездиханним. Чоловік був не місцевим, приїхав у місто по роботі. Пішов прогулятися і отримав удар по голові – хтось зазіхнув на його гаманець, телефон і куртку.

Оперував тоді Тарас майже дванадцять годин. А потім кілька днів проводив у реанімації, поки пацієнт не почав приходити до тями… І виявилося, що вдома у Леоніда (так звали постраждалого) залишилася донька-підліток. Виїжджаючи лише на два дні, він попросив сусідку приглянути за дівчиною…

Тарас Петрович сам особисто поїхав до селища, де жив Леонід, привіз його доньку і поселив у своєму квартирі – до повного одужання батька. Тоді Олена жила у них три місяці, навіть до школи її Тарас влаштував. У цьому був весь чоловік: якщо вже взявся комусь допомагати, то робив це від душі і до кінця…

А ось свого сина вони з Тарасом упустили… Проводячи більшу частину часу в лікарні, забезпечували Данила всім необхідним, перевіряли щоденник, іноді ходили на збори в школу. І не помітили, як з домашнього хлопчика син перетворився в цинічного і безпринципного юнака.

Вчитися Данило не захотів, в армію його не взяли через поганий зір. Вдень син спав, ночі проводив за якимись комп’ютерними іграми. І йому постійно потрібні були гроші, які він не вважав соромом вимагати у батьків…

– Ларисо, кого ми з тобою виростили? – іноді сумно запитував чоловік, дивлячись, як син з червоними після чергової безсонної ночі очима опустошує холодильник. – Кому в старості потрібні будемо?..

Лариса і сама про це думала. І усвідомлювала, що підтримки від сина чекати нічого…

Так і вийшло…

65 років було Тарасу, коли у нього стався інсульт. Чоловік відновився, але оперувати більше не міг. Правда, роботу не залишив – ще кілька років працював у поліклініці на прийомі. А три роки тому його не стало… Повернувся додому з роботи, роздягнувся, сів на диван – і все. Серце зупинилося…

І тоді Лариса відчула в повній мірі, що означає вираз “пекло на землі”… Данило просто зводив матір, вимагаючи грошей для своїх іграшок, на якісь проекти, які йому начебто мали приносити прибуток, на новий комп’ютер і далі, далі, далі…

І без того скромні заощадження, які вдалося зібрати ще при житті чоловіка, швидко зникли. А на пенсію Лариси ледь вистачало на найнеобхідніше. Де тут виконати всі бажання Данила?..

Вона намагалася вмовити сина, щоб він сам почав заробляти. Ці вмовляння тільки злили Данила. І одного разу він підняв на матір руку…

Після цього випадку Лариса Сергіївна зрозуміла, що в одній квартирі з сином жити не може.

Через знайомого ріелтора, колишнього коли-то пацієнта чоловіка, вдалося швидко продати їхню “трійку” у центрі за гарну ціну. На виручені гроші так само швидко придбала жінка дві однотипні квартири у спальних районах — собі та Данилу. І розпочалося у неї зовсім інше життя…

Лариса Сергіївна злегка похитала головою, ніби відганяючи сумні спогади. Так, минулим ситим не будеш… Треба щось придумати, щоб дотягнути цей тиждень до пенсії…

Жінка підійшла до книжкової полиці. Може, спробувати продати кілька книжок? На вуличному базарі — вона бачила — старі книжки постійно є у продажу.

Бібліотеку вони з чоловіком збирали все життя, але зараз вона навряд чи комусь знадобиться… Ось томик Шевченка. Відмінне видання! Цю книжку Тарасу подарувала одна актриса, яку чоловік оперував після складного перелому ноги… Франко, Ліна Костенко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Микола Куліш… Лариса Сергіївна провела пальцем по строгих палітурках, але так і не наважилася нічого вибрати…

“А якщо… продати шубу?” – промайнула несподівана думка.

Жінка вийшла в передпокій, розчинила дверцята шафи, дбайливо дістала запаковану в чохол каракулеву шубку…

В гардеробі Лариси Сергіївни це була єдина дорога річ. Шубу їй подарував чоловік на 45-річчя спільного життя, якраз незадовго до інсульту.

Тоді вони зайшли в невеликий магазинчик, де продавали хутро та шкіру, щоб купити Тарасові кожух. І виявилося, що господар магазинчика — теж колишній пацієнт чоловіка. Побачивши лікаря, той був безмежно радий. І запропонував на будь-яку річ просто казкову знижку. Чоловік відразу передумав купувати кожух (“Я і в старому ще добре походжу”) і запропонував Ларисі вибрати собі шубу…

Вона довго ходила між рядами, боячись навіть уявити себе одягненою в цю красу… В кінці кінців господар магазинчика порадив їй звернути увагу на каракулеве манто, попередньо сховавши цінник від погляду жінки. Лариса приміряла шубу… І чоловік без роздумів сказав: “Беремо! Буде тобі, Ларисо, подарунок на 45-річчя нашого весілля!”

Шубу цю Лариса так жодного разу і не одягла… Тарас бурчав: “Ну що ти її бережеш? Носи, а то ще міль з’їсть. Ми ж тільки один раз живемо! Хоч королевою походиш, в молодості це не мала змоги… ”

Але Ларисі було шкода вдягатися на звичайний похід магазин. А більше вона нікуди й не ходила…

– Ну що, Мустик, – зітхнувши, промовила жінка, – пішла я добувати тобі грошей на м’ясце да на рибку… Може, хоч 5 тисяч за мої меха дадуть…

На невеликому ринку було малолюдно. Рідкі покупці зупинялися у зацікавленого їх товару, торгувалися чи одразу діставали гаманці і швидко залишали базар. Більшість із них підходила до столиків з книжками. Лариса, яка стояла на узбіччі, тримала свою шубу в руках, соромливо опускала очі кожного разу, як хтось кидав на неї погляд.

“Даремно я з цим каракулем сюди припхалася… Треба було Шевченка брати захопити”, – подумала вона…

Увагу Лариси привернув припарковавшися неподалік автомобіль. З нього вийшла молода жінка, яка видалася Ларисі смутно знайомою. Пробігши повз, жінка теж поспішила до столиків із книжками…

“Так, прорахувалася я, – знову з сумом подумала Лариса. – Залишиться, напевно, сьогодні мій Мустик голодним”.

Зітхнувши, нещасна торговка почала складати свою шубу і пакувати її в пакет…

– Ларисо Сергіївно! Це ви?!!

Жінка здригнулася. На неї з подивом і одночасно з радістю дивилася та сама дама з авто:

– Ви мене не впізнали? Я Олена! Пам’ятаєте? Я у вас жила, коли тато після операції в лікарні лежав. Його Тарас Петрович оперував!

– Оленочко! Точно! То-то я дивлюся, знайоме, начебто, обличчя! – здивувалася Лариса. – Як ти тут? Як тато?..

– Ппочекайте, Ларисо Сергіївно, спочатку я, – перебила її Олена. – Я ж вас шукала! До квартири вашої їздила, але там нові мешканці, а адреси вашої вони не знають. Я і до лікарні їздила, там також ніхто не зміг мені допомогти. Телефон дали, але номер не обслуговується… Що у вас сталося?..

Лариса Сергіївна зітхнула:

– Ой, Оленко, довго розповідати… Тарас Петрович помер, ти, напевно, вже знаєш… А я одна без нього… Та що там казати, важко мені без чоловіка…

Сльози самі собою потекли по щоках Лариси Сергіївни. Олена підскочила до неї, обняла, притиснула до себе худеньке тіло в старенькому поношеному пальті… Промовила:

– Так, складайте свою торгівлю і поїхали до нас. Заперечення не приймаються! Тато буде дуже радий вас бачити!

Посміхаючись, літня жінка послідувала за молодою до машини…

Цим вечором сльози ще не раз виступали на очах Лариси Сергіївни… Плакала вона, коли згадували з Леонідом і Оленою покійного Тараса, коли згадала про складні стосунки з сином…

Олена ж розповіла, що вони з батьком переїхали до міста близько року тому. У них був свій бізнес, який після переїзду вдалося розширити.

– Ми відкрили кілька меблевих магазинів, маємо своє невелике виробництво. Подбали про нову квартиру. Я заміжня, чоловік зараз з новими постачальниками контракт підписує. Татусь із нами живе, – ділилася Олена з Ларисою Сергіївною…

Час пролетів непомітно. Глянувши на годинник, жінка спохватилася:

– Та в мене ж там Мустик один сидить, голодний! А я так нічого й не купила йому!

Олена посміхнулася:

– Не хвилюйтеся, Ларисо Сергіївно, не залишимо ми вашу підопічну голодною. Зараз заїдемо в магазин, і доставлю вас додому, як королеву!

Жінка засоромилася:

– Та що ти, Оленка, ну припини. Я доберуся помаленьку…

Я подивилася прямо Ларисі Сергіївні в очі:

– Мила моя, я не для того вас шукала, щоб так просто відпустити. Ви з Тарасом Петровичем зробили неможливе: повернули мені тата буквально з того світу! І мене прийняли, як рідну доньку, піклувались про мене… Знаєте, я рано залишилася без мами. І часто уявляю, якою б вона була зараз… Ви дуже на неї схожі – своєю добротою, безкорисливістю… Я б хотіла стати для вас донькою, якщо ви не проти, звісно. Дозвольте мені бути поруч і хоч трохи збагачувати ваше життя…

І Лариса Сергіївна, знову заплакала, уткнувшись в Оленине плече… Леонід стояв поруч, теж потайки витираючи сльози.

З квартири Лариса Сергіївна вийшла у своїй каракулевій шубі. Олена наполягла. Сідаючи в машину, жінка дійсно відчувала себе королевою.

“Тарасе, дорогий мій чоловіче, твоє добре серце і зараз допомагає мені, – думала вона. – Бачиш, як воно в житті буває… Ти допоміг людині, тепер і я не одинока… І твій подарунок знадобився… Маєш рацію, милий: живемо один раз…”.