Хвостатий захисник!

Хвостатий ангел-охоронець!

Це сталося, коли я закінчувала 11 клас. Ввечері в школі йшли підготовчі заняття. Темніло рано, йти потрібно було далеко і через приватний сектор. Зазвичай я поверталася з подругами-близнючками, але того дня вони захворіли на грип.

Я вийшла зі школи, вже було зовсім темно. Біля входу сиділа величезна вівчарка. Як тільки я вийшла, вона піднялася і пішла поруч зі мною, у лівої ноги.

Спочатку я пильно придивлялася до собаки. Але вона йшла впевненим кроком, весь час зліва, на одній і тій же відстані від мене.

Йти було далеко і нудно, і я запитала у вівчарки:

— Ей, красуня, ти ж знаєш, що я не твоя господиня?

Мені здалося, що собака кивнула, потім вона повиляла хвостом і торкнулася вологим носом моїх пальців.

— Хороша дівчинка! — я погладила широкий лоб, пухнасту спину. — Отже, ми йдемо в один бік?

Вівчарка підлізла під мою руку.

Я йшла і розповідала собаці про Сергійка, в якого тоді була закохана, про бабусю і дідуся. Звучить дивно, мабуть. Але вона була чудовою співрозмовницею, уважно слухала, ворушила великими вухами і не перебивала.

За розмовами я не помітила, як пройшла майже половину шляху. В цей момент мене наздогнала іномарка. Машина різко збавила швидкість і повільно котилася поруч зі мною. Мені стало страшно. У місті якраз ходили чутки про кілька зґвалтувань. Говорили, що в цьому замішаний син одного з директорів шкіл. І що хлопця ніколи не покарають. У машині голосно грала музика, всередині сиділо четверо. Всі п’яні. Іномарка зупинилася. Один з хлопців вийшов і спробував ухопити мене за руку:

— Дівчинко, сідай в машину.

Я оглянулася. Навколо нікого. Тільки п’яні хлопці і я. Що робити?

І в цей момент вівчарка почала голосно гавкати, шерсть на її загривку стала дибом, вона оскалила зуби.

— Дівчинко, прибери собаку!

Але вівчарка продовжувала голосно гавкати, вона кидалася на хлопця і намагалася схопити його за зап’ястя. Той миттєво сів у машину. Іномарка швидко поїхала.

Собака миттєво заспокоїлася і притулилася до мене. Я хвилин десять гладила її тремтячими руками, мене трясло від нервового хвилювання:

— Дякую, хороша, надійна, дякую, дякую…

Потім ми пішли далі. Я і собака. Вона проводила мене до під’їзду. Всередину не пішла. Тільки підштовхувала мене носом — іди додому.

Я подивилася на собаку:

— Зачекай, я винесу щось смачненьке…

Вівчарка трохи відступила назад. У неї були особливі очі. Бурштинові, золотаві, вони ніби променилися сонцем і теплом. Ніби це і не собака була зовсім…

Я швидко піднялася на 3 поверх:

— Бабусю, там собака, дай щось поїсти, прямо зараз…

Я скинула взуття, вибігла на балкон, він розміщувався з протилежного боку будівлі. І… собака чекала під балконом. Вона встигла оббігти будинок. Як вона могла знати, що я вигляну? Знала.

Подивилася на мене, повиляла хвостом:

— Ти вдома? Ну все в порядку!

І побігла далі.

Бабуся, коли почула цю історію, сказала, що це був Ангел-охоронець.

А ти як думаєш? Так? І знаєш, я пам’ятаю її очі… Сонячно-бурштинові. Я пам’ятаю їх досі. І знаєш, от цей особливий теплий світ я іноді бачу в очах людей… Мені здається, так світиться любов…