Вони спали, обійнявшись, на його маленькому дитячому ліжечку, і більше ніхто не проганяв великого чорного пса.

Вони спали обійнявшись на його маленькому дитячому ліжечку. І вже ніхто не проганяв цього чорного великого пса. Собака лежав на самому краєчку, щоб Малюк міг вільно розтягнутися на простирадлі й заснути.

Страшна хвороба забрала у Малюка можливість рухатись і говорити. Він нерухомо лежав на ліжечку, і лише солоні сльози текли по його сумному личку. Усі, як могли, розважали його. Мама і тато не відходили від нього ні на крок. Вони горювали в душі, що їхній улюблений, прекрасний Малюк такий безпомічний і нещасний.

Одного морозного зимового вечора, повертаючись додому, тато побачив біля порогу, на снігу, чорного пса.

— Іди додому, песику. Ти ж застудишся.

— В мене немає дому. Мій господар помер. І мене вигнали з квартири.

— Що ж робити з тобою, бідолахо. У нас вдома маленький хворий хлопчик, і я думаю, всі будуть проти твоєї присутності.

— Та ти все ж спробуй.

— Ну, нехай буде…

Тато був доброї душі людиною, і не зміг уночі залишити собаку замерзати на вулиці.

Так Промінчик оселився в домі Малюка. Він був вихований і дуже мудрий. Знав, як і з ким варто спілкуватися. Пес мило усміхався мамі, був готовий бігати з татом на будь-які пробіжки. Але до малюка його не пускали.

Як відомо, вода камінь точить, і Промінчик, поступово завойовуючи любов родини, почав завойовувати місце поруч із ліжком Малюка. Він лежав там годинами, поклавши велику голову на лапи і про щось глибоко задумуючися.

Одного разу біля малюка не було ні мами, ні тата, а він явно відчував біль і тихенько скиглив, як маленьке безпорадне щеня. Промінчик заворушився, поклав голову на ліжко і почав лизати безсиле рученя дитини. Хлопчик заспокоївся. Собака перебирала язиком кожен пальчик малюка і з ніжністю торкалася своїми губами його ручок. Коли увійшла мама, вона була вражена. Малюк усміхався. І тепер Промінчику дозволено було класти свою голову на дитяче ліжко і перебирати губами ручку Малюка. І кожного разу Малюк починав усміхатися від дотиків собаки. Ніхто не знає чому, але ручки хлопчика почали потроху відтавати, і він зміг перебирати пальчиками шерсть собаки. Батьки були вкрай здивовані. Лікарі казали, що малюк не буде рухатися ніколи. Люди, не кажіть “ніколи”. Кажіть: все може бути. Промінчик продовжував свій масаж. А тепер, коли йому ніхто не заважав, він взявся за личко малюка. Малюкові, вочевидь, було лоскітно, і він видавав звуки, схожі на сміх. Це було диво.

Малюк чекав, коли Промінчика приведуть з прогулянки. І собака поспішав додому, ніби боявся, що хлопчик без нього зникне. Минули тижні та місяці. І ось Промінчик заснув на ліжку і тулився всім тілом до тілець малюка. Батьки боялися за свою дитину. А раптом собака випадково зачепить сина. Але цього не сталося. Собака так улягався на ліжко хлопчика, що усім вистачало місця. Малюк тепер все впевненіше перебирає ручками шерсть собаки, і коли його перевертали на бік, він уже міг його обійняти. Щастю пса не було меж. Він щасливо усміхався. Очі друзів світилися радістю.

Малюк придумав гру. Він зіштовхував з ліжка свою іграшку. А Промінчик піднімав її і обережно клав на груди малюку. Той сміявся. І знову кидав її на підлогу. Так могло тривати годинами. Потім друзі, втомлені, дружньо обнімалися і засинали. Їхні усмішки свідчили, що вони бачать гарні сни.

Згодом хлопчика почали садити на подушки. Пес лягав поруч і підсовував носа під руку. Малюк давав йому рогалики і гладив велику чорну морду.

Лікарі, які приходили оглянути малюка, сварили батьків за таку антисанітарію. Адже дитина хвора, як можна дозволяти собаці лежати на тому ж ліжку, що й син. Але батьки бачили щастя дитини і не могли розлучити його з собакою.

І хвороба хлопчика почала відступати. Він заговорив, почав рухатися, а потім і ходити. І весь цей час його чорний друг був з ним.

І ось я все думаю, адже собаки — це ангели, послані до нас на землю. Ну як ще можна пояснити це чудесне зцілення?! І як можна зрозуміти, що у простої собаки таке велике, добре й мудре серце?