Заборонений дотик: Мамина команда зупинила дівчинку

На майданчику у парку маленька дівчинка, років шести, Настя, зупинилась і витягнула руку до котика. – Настя, не можна! – пролунало попередження мами, і дівчинка миттєво відсмикнула руку. – Не чіпай його, відійди! Дивись, який він негарний! Кіт, якого Настя тільки-но гладила, кинув ображений погляд на маму дівчини, зітхнув і відійшов у бік. Він часто чув такі слова від людей і вже розумів, що вони означають.

Кіт і справді виглядав кепсько: під рудою шерстю виднілися гострі кістки, ребра випирали, а хвіст нагадував тоненьку, вузлувату паличку. На фоні худоби виділялася його голова – велика, з обмороженими вухами, широким носом і очима, в яких жила печаль.

Микола, що проходив повз, повернувся на мамин голос і намагався зрозуміти, до кого він звернений. Він знайшов поглядом кота, який сидів під лавкою і дивився в пустоту, не моргаючи. “Негарний”. Він і сам знав, що його часто так вважають, і сьогодні почув, як дівчата з його групи обговорювали це: “Коля – хороший, веселий хлопець, і в математиці чудово розбирається! Але уявіть собі дітей від нього – такими ж некрасивими будуть!” Марина, посміхаючись, щось сказала подружкам, і ті засміялися. Микола почервонів, розгорнувся і вийшов з аудиторії. Напевно, вони його й не помітили.

Багато молодих людей часто дивляться в дзеркало, намагаючись підкреслити приємні риси свого обличчя: осліпливу усмішку, ямочки на підборідді або щоках. А що було підкреслювати Миколі? Відстовбурчені вуха? Великі ластовиння, розкидані по всьому обличчю? Широкі скули або гостре підборіддя? Очі невизначеного кольору під важкими повіками, зменшені лінзами окулярів з великою “мінусовою” діоптрією? Ні, нічого особливого в його зовнішності не було, тому він не любив дивитися в дзеркало.

З ним усе зрозуміло, а за котика йому було боляче. Він зовсім не був схожий на тих домашніх пухнастиків, які одним своїм виглядом можуть зробити затишок і настрій у домі. Але чи це його провина? Йому й так не щастить від самого народження – ні даху над головою, ні ситної їжі. А ще й зовнішність…

– Виходить, що мені більше пощастило, – подумав Микола, – у мене є житло й бабуся, яка тільки й мріє смачно нагодувати. У мене є майбутнє, нехай не таке, як я б хотів, але воно є! А що є в тебе?

Він сів на лавку, під якою ховався котик. Той відчув присутність людини й зазвичай хотів піти, але раптом почув:
– Ну що, бродяго? Теж сумуєш? Сідай поруч, тут не так мерзнутимуть лапки. Поділимо наш смуток на двох.

Кіт недовірливо слухав Миколу, вуха його тремтіли від розумового напруження: “Що йому від мене потрібно? Що він хоче? Невже йому конче потрібно поговорити зі мною, з таким виродком? Чи просто – так він хоче приспати мою пильність, щоб потім боляче образити? Але все одно – нехай говорить хоч що-небудь. Адже це він говорить мені!”

Кіт не став опиратися, коли його підхопили з землі теплі руки хлопця і посадили на лавку поруч із собою.

– Ми з тобою чимось схожі, кіт, – неголосно мовив Микола. – Не лише зовнішністю, хоча – так, зовнішність у нас у обох незграбна, кожен по-своєму. Ми з тобою схожі ще й внутрішньо. Нас не зустрічають радісними усмішками, з нами неохоче спілкуються, дивно було б, якби тебе чи мене запросили в компанію для веселого проведення часу. Тому ми звикли бути на самоті. І знаєш, що найстрашніше – здається, що самотність триватиме все життя!

Кіт уважно вислухав хлопця, дивлячись йому в очі, і обережно нявкнув:
– Але ж ти запросив мене в свою компанію! Тепер нас двоє, ми розмовляємо. Не знаю, навіщо тобі це потрібно, але повір – хоч це для мене було неочікувано, але дуже приємно! За кілька хвилин спілкування з тобою я готовий навіть пожертвувати обгорткою ковбаси, яку заховав у купі цегли біля входу в підвал! Ой, зря я це зробив – інші коти її з’їдять!

– Ти, мабуть, голодний, кіт? – здогадався Микола. – Звісно, голодний! Якщо погодишся почекати мене кілька хвилин, я повернуся з їжею для тебе. Посидиш тут до мого повернення?

– Ні! – несподівано нявкнув кіт. – Краще я піду з тобою й почекаю тебе у дверей магазину!

Микола уважно подивився на касирку – жінку середнього віку, приємну. Напевно, гарна, добра й дбайлива мати сімейства…

Кіт, дочекавшись Миколи на ґанку, супроводив його до лавки, де з великою насолодою з’їв два пакетики корму. Хоч і дешевого, але йому здавалося, що смачнішого він ще ніколи не куштував. Швидко вмивши мордочку, він знову підійнявся на лавку і вмостився поруч зі своїм новим знайомим. Випадкова трапеза зламала стіну недовіри, і тепер уже котик неголосно муркотів Миколі:

Микола слухав, як муркоче кіт, і сум потроху розсіювався. Похмурі думки десь зникли, а на серці потепліло від простого, але щирого вдячного мурчання кота. Піддавшись цьому почуттю, він опустив долоню на велику голову кота і обережно погладив. Кіт застиг, не вірячи своєму щастю, а коли Микола ніжно почухав його за вухом, він витягнувся на лавці і притулився до нього спинкою; “Ось воно – щастя!” – говорив його вигляд, і мордочка тепер була не потворною, а милою й лагідною.

– Я бачу, тобі знайома ця біль у серці, коли тебе відкидають, – сумно усміхнувся Микола. – Тому я тебе не зраджу. Посидимо ще трохи і підемо до мене додому. Бабуся, думаю, не буде проти, вона зовсім не така, як ця касирка з магазину. Підеш зі мною?

– Хоч на ешафот, хоч на вогнище! – щиро нявкнув кіт і віддано подивився в очі єдиного дорогого йому на той момент друга.

– Залазь під куртку, дощ починається, – Микола розстебнув куртку, і кіт, не чекаючи повторного запрошення, юркнув у тепло. – Ось і у мене душа теплішає, – усміхався Микола, – думав, ніколи не зігріється після того, як почув, як вона сміється надо мною разом з подружками…

Краплі дощу з мокрим снігом раптом перестали падати на двох друзів – над ними розкрився парасолька, яскрава, жіноча. Микола обернувся – за спинкою лавки стояла Марина і тримала парасольку, захищаючи їх від негоди.

– Дурненький ти, Коля, – усміхалася вона.

Микола насупився і знайшов у собі сили м’яко відсунути в сторону парасольку:

– Не треба, Марино. Я чув, як твої подружки сміялися з мене, а потім з твоїх слів.

– Шкода, що ти не чув мої слова. – Усміхнулася дівчина. – Я сказала їм, що хотіла б мати купу дітей, і щоб батьком був ти! Як мінімум – трьох, двох хлопчиків та дівчинку. Чомусь це їм видалося смішним.

– І кота! – виглянув з-під куртки кіт.

– І обов’язково кота! – Засміялася Марина.