Нашій прихованій історії виповнилося 15 років.

В нашій секретній історії минуло вже 15 років. Я розповім її, тому що чоловік вже знає, а значить – можна.

Перед пологами я лежала на підтримці 26 днів – це був мегавідпочинок перед безсонними ночами. Зі мною в палаті лежала Олеся – 21 рік, гарненька, середнього достатку, живе з батьками, дитина не запланована, батько не радий і одруження не пропонує – звичайна ситуація, і вона не бачила в цьому катастрофи, якось ми й не говорили про це. Сказала тільки раз, що мама хоче онуку, а татові байдуже, кого на велосипеді вчити їздити. Ми багато спілкувалися, здружилися, разом ласували смаколиками.

Одного ранку на огляді лікар запитав її:
– Ви не передумали?
– Ні, – відповідь була тверда.
– Медсестра принесе бланк. За законом вам дається 6 місяців, щоб передумати.
Я про щось задумалась, але боялася питати. Перед обідом медсестра принесла документи, і Олеся їх заповнила. Від думок у мене вже голова тріщала, і я не могла більше мовчати:
– Що це?
– Відмова.
– Чому!? Ви ж виростете, батьки допоможуть, ти молода, сильна. Ти що!?
– Народжу ще! А зараз не час, не потрібен він мені!

І знаєте, відповідь була холодною…, у ній не було горя, жалю до дитини, не було сліз, вона навіть не відвела від мене погляд, а я все дивилася і чекала, коли ж вона заплаче – і тут я зможу її переконати! Але вона не плакала. Більше ми з нею не гуляли, майже не говорили. А я почала мріяти, як би мені забрати цю дитину до себе. Після першої ночі роздумів, не знаючи, куди йде це її заяву, я вранці пішла до свого лікаря. Розповіла все як є і ми пішли до завідувача пологового відділення. І там розповіла. Пішли до головного лікаря. Тільки тут я озвучила все:

– Можна так зробити, щоб це я його народила, а вона… і не народжувала. Я не знаю як, але так щоб зовсім мій? Щоб чоловікові і родичам цього всього не пояснювати, просто – я народила двох і все! – а у мене був жахливий багатоводдя, і ця ідея здавалася мені дуже навіть чудовою. Лікарі роти відкрили. Головний лікар закотив очі.
– Що ви, милочка! Це ж порушення закону! Мені через вас під суд іти?…

– Ну яка вам різниця?! Придумайте щось! Будь ласка! Навіть якщо ми народимо в різні дати, запишіть потім з моїми пологами! Або ви його продасте комусь? – це вже зовсім було сказано даремно, і обурені медики мене виставили вон. Цієї ночі Олеся народила. Я засмутилась, але в душі сподівалась, що Господь призначив цій дитині гарну долю. Сильно думати про це я собі не дозволяла, щоб не доводити себе до сліз і заспокійливо гладити свій великий живіт. Наступного вечора у мене почалися перейми. Народжувала я важко. О 6:55 стала мамою Юлічки-лапулячки.

Відразу після пологів до мене, ще розчервонілої після пологів, підійшов головний лікар:
– Ви не передумали?
Я не відразу зрозуміла, про що він говорить. А коли зрозуміла, то захитала головою:
– Ні! Ні! Ні! Не передумала!

Ось так я народила двійню – Данила і Юлю. Данилко смоктав, як насос, а Юлечка була надзвичайно лінива, але вагу набирала) У головного лікаря я запитала, чим допомогти відділенню. Він черкнув список і сказав:
– Чим більше, тим краще, цього завжди не вистачає.

Чоловікові я по телефону про двійню не говорила. Попросила приїхати до нас. Коли він побачив, не те щоб ошелешено… – він сів на стілець і попросив води, випив і запитав:
– Так а УЗД.. Гм, то тепер УЗД… це…, ти вже назвала?
– А ти як хочеш?
– Ну ми ж думали Юлею, а тут…, – він раптом підвівся і заусміхався, ніби щось згадав, – Давай як діда мого – Данилом?
Звісно, давай. Я плакала, а він думав – від радості. Та я і від радості, і від розуміння що роблю, що брешу йому, що всім збрешу через 2 дні, страшно було.

Я не маю уявлення як вони там все це оформили, але нам все видано було правильно з самого початку – від бірок до виписки з пологового будинку. 21 квітня моїм дітям виповнилося по 15 років. Ми поїхали на рибалку святкувати. Данилу подарували спінінг з котушкою, Юлі – гірський велосипед. Там я вирішила що розповім чоловікові, тільки твереза не зможу – боюся реакції, а випивши не так страшно. На зворотньому шляху в магазині взяла 2 пляшки вина міцнішого. На здивування чоловіка відповіла “Ну свято ж бо”. Діти лягли пізно, а я накрила на кухні продовження банкету. Коли залишилося на дні другої пляшки, розповіла. Ігор слухав, потім сказав:

– Не вірю.
– Ось тобі хрест! – кривий п’яний хрест, жах!
Наступного вечора він перепитав:
– Це правда?
– Так, – тепер я не така смілива була, голова висіла нижче плеч.
Ми довго розмовляли, я плакала. Як камінь з душі впав, чоловік мене зрозумів.

– Ну ти… даєш! Данило, Юля, йдіть сюди! – діти підійшли, а я завмерла. – Мати ваша сильна і мудра жінка! Ви з нею обережніше, – і по-доброму усміхнувся.