Я осиротіла в шість: мама, ми та нове життя

В шість років я залишилася сиротою. Нас у мами вже було двоє дівчаток, і вона народжувала третю. Я все чудово пам’ятаю, як мама кричала, як сусідки зібралися та плакали, як затихав мамин голос…

Чому не викликали лікарів, не відвезли маму в лікарню? І досі не можу цього збагнути. Чому? Може, далеко було до містечка? Дороги замело? Досі не знаю, була ж якась тому причина? Мама померла під час пологів, залишивши нас двох й маленьку новонароджену Олесю.

Після маминої смерті тато розгубився, родини у нас тут не було жодної, всі на заході країни, нікому було допомогти татові з нами впоратися. Сусідки порадили татові швидко одружитися знову. Не минуло й тижня після маминих похоронів, а татко вже наречений.

Порадили татові свататися до вчительки, мовляв, добра жінка. І він пішов. Пропозицію зробив, і отримав згоду. Мабуть, вона таки його вподобала? Він молодий, гарний був – це правда. Високий, стрункий, очі чорні-чорні, циганські. Неможливо було не задивитися.

Як би там не було, приїхав татко ввечері з нареченою на оглядини.
– Я вам нову мамку привіз!

Меня така гіркота охопила, щось недобре відчулося серцем дитячим. У домку ще все мамою пахло. Ми ще в сукнях ходили, які вона шила, і він нам вже заміну шукає. Тепер, через роки, я його розумію, але тоді я його і наречену возненавиділа. Що про нас жінка ця надумала, не знаю, але увійшла в дім, обійнявши тата.

Обидва трохи напідпитку, і вона нам каже:
– Будете мене мамою звати, залишусь.
Я меншій сестрі кажу:
– Вона не мама нам. Наша мама померла. Не клич так!

Сестричка заревіла, а я, як старша, вперед виступила.
– Ні, не будемо! Ти нам не мама. Чужа ти!
– О, яка розмовляча! Ну, тоді я з вами не залишуся.

Вийшла вона за двері, а батько хотів слідом іти, але на порозі зупинився, й не пішов. Постояв, голову опустив, потім до нас підійшов, обіймає, та так заплакав вголос, і ми з ним разом заридали. Навіть маленька Олеська у своїй колисці заскиглила. Ми оплакували нашу маму, а батько – улюблену дружину, але в наших сльозах було горя більше, ніж у батькових. Сирітські сльози – вони однакові всюди, і сирітська туга за рідною матір’ю на всіх мовах однакова. Це був перший і останній раз у житті, коли я бачила, як батько плаче.

Батько з нами ще два тижні прожив, він у лісництві працював, їх бригада у ліс вирушала. Як бути? Іншої роботи в селі не було. Домовився батько з сусідкою, залишив гроші на їжу, Олесю відніс до іншої сусідки і подався в тайгу.

Отже, ми залишилися самі. Сусідка прийде, приготує, піч натопить і пішла. Справах своїх вдосталь було. А ми вдома самі цілими днями: і холодно, і голодно, і страшно.
Село придумувало, як нам допомогти. Потрібна була жінка, щоб сім’ю врятувати. Та не будь-яка, а здатна прийняти чужих дітей, як своїх. А де таку знайти?
Проміж балачок дізналися, що в далеких родичках у нашої односельчанки є молода жінка, яку чоловік залишив, бо бездітною вважалася. Чи був у неї дитя, та помер, а більше дітей Бог не дав їй, точно ніхто не знав. Адресу врешті-решт дізналися, лист написали, і через ту Марфу викликали нам Зіну.
Батько ще в лісі був, коли Зіна вранці раненько прийшла. Увійшла так тихо, що й не чули. Прокинулася я, а в хаті – кроки. Ходить хтось, як мама, на кухні посудом гримає, а по хаті запах! Млинці печуться!
Ми з сестрою тихенько в шпарину підглядати стали. Зіна тихо хазяйнувала: мила посуд, підлоги відмивала. Нарешті, за звуками зрозуміла, що ми прокинулися.

– Ну, йдіть вже, біленькі, поїмо!
Дивно нам стало, що вона нас біленькими назвала. Ми справді світловолосі та блакитноокі – в маму.
Зібрались ми на сміливість, вийшли з кімнати.
– Сідайте до столу!
Не треба було нас двічі кликати. Ми млинців наїлися і вже довіру відчули до цієї жінки.
– Мене звати тіткою Зіною. Називайте так.

Потім тітка Зіна нас з Верою викупала, все нам випрала і пішла. Ми на другий день чекали: вона прийшла! Дім під її руками змінився. Знову чисто й охайно, як при мамі. Минуло тижні три, а батько в тайзі. Тітка Зіна за нами дивилася, краще і бути не могло, а сама, мабуть, переживала дуже і не дозволяла нам до неї прив’язатися. Вірочка особливо до неї тягнулася. Певна річ, їй тоді всього три рочки було. Я відносилася обережно. Строга була ця тітка Зіна. Неулыбчивая якась. Наша мама била веселою, пісні співала, танцювати любила, батька «Ванечкою» кликала.

– От батько повернеться з тайги, і не прийме мене. Який він у вас?
Я так незграбно почала батька хвалити, що мало все не зіпсувала! Кажу:
– Він у нас добрий! Смирний такий! Напеться і одразу спати!
Тітка Зіна відразу насторожилася:
– Часто п’є?
– Часто! – відповідає молодша, а я її ногою під столом штовхаю і кажу:
– Та ні, тільки по святах.

Тітка Зіна пішла ввечері заспокоєна, а батько з тайги повернувся ввечері. Увійшов до хати, оглянувся, здивувався:
– Я думав, ви тут журитеся, а ви як принцеси живете.
Ми йому як могли все розповіли. Батько сів, задумався, а потім і каже:
– Ну що, піду я і подивлюся на нову господиню. Яка вона?
– Красуня, – поспішно сказала Вірочка, – і млинці пече, і казки розповідає.

Тепер, згадуючи все це, я завжди посміхаюся. Жодними мірками Зіну красунею не назвати. Худенька, маленька, блекла якась, вона, безсумнівно, красунею не була, та що діти в цьому розуміють? Може, тільки вони і знають в чому вона – краса людська?

Батько засміявся, одягнувся і пішов до тітки Марфи, яка неподалік жила.
Наступного дня батько сам привів до нас Зіну. Рано встав, за нею сходив, і Зіна знов так обережно в хату увійшла, ніби чогось боялася.

Я Вірі кажу:
– Давай цю мамкою називати, ця гарна!
І ми з Вірою в один голос закричали:
– Мама, мама прийшла!

Батько з Зіною разом за Олеською сходили. Ось кому Зіна стала справжньою матір’ю. Пильнінки з неї здувала. Оля матері не пам’ятала. Віра забула, а я одна її все життя пам’ятаю, та батько пам’ятає. Я одного разу підслухала, як батько, дивлячись на фотографію матері, тихо сказав:

– Чому ти так рано пішла? Пішла і все моє щастя з собою забрала.

Недовго я жила з батьком і мачухою. З четвертого класу по інтернатах, у нас у селі великої школи не було. Після сьомого класу в технікум вступила. Все я прагнула раніше з дому піти, а чому? Зінаіда мене ніколи ні словом, ні ділом не образила, берегла, як рідну, а я дичилася. Невдячна я, чи що?

Професію акушерки я собі, напевно, не випадково обрала. Не можна мені повернутися в часі та врятувати мою маму, та я збережу іншу.