УДАР У ВІДПОВІДЬ

ВІДПОВІДНИЙ УДАР

– Наталочко, хто ця жінка? – тихо спитав Ігор, щоб попутники не почули.
– Яка жінка? – Наталя відірвалася від телефону, зайнята перепискою з подругою.
– Ось та, біля останнього вікна сидить і постійно дивиться на нас. Наполегливо.
Наталка трохи підвелася, щоб побачити ту, про кого говорив чоловік, і миттєво змінилася в обличчі. Потім зробила вигляд, що їй байдуже, і знизала плечима:
– Не знаю.

– Брешеш, – обурився Ігор, – я ж бачив, як тебе перекосило, коли ти її побачила. Хто вона?
– Це моя мати, – через мить відповіла Наталка. Вона вирішила, що краще казати правду. На всякий випадок.
– Мати? – здивувався Ігор, – ти ж казала, що в тебе нема матері.
– Так і є…
– Не розумію, – Ігор з цікавістю дивився на обличчя жінки, – можеш пояснити?
– Давай вдома поговоримо…

– І що, ти навіть не підійдеш до неї? Вона що, тут живе? У нашому місті?
– Ігорю, я прошу тебе, давай вдома поговоримо, – в голосі Наталки звучала мольба, а на очах виступили сльози.
– Добре, – сказав чоловік і повернувся до вікна. Образився.
Наталка не стала його заспокоювати. Була рада, що її хоча б на якийсь час залишили в спокої.
Хоча яким тут спокоєм? У голові знову виникли картини дитинства…
***
Наталка не пам’ятала свого батька. Зі слів матері знала лише, що він був “жахливим” чоловіком.

Але мама завжди казала, що Наталці дуже пощастило: у її житті є чудова людина. І це – вітчим.
Його Наталка добре пам’ятала з восьми років. Проте вона не розуміла, що було в ньому такого чудового.
Грубий, злісний, жадібний. “І за що мама його так любить?” – думала маленька Наталка, забившись у куток, щоб дядько Петро її не знайшов.
Ні, він ніколи не бив її, відкрито не ображав.
Але й за людину не вважав. Ніколи не називав по імені. Дивився, як на пусте місце.

Якщо говорив із дружиною про Наталку, це звучало приблизно так:
– Дівчинка не вміє себе вести…
– Твоя донька заважає мені відпочивати…
– Поясни їй, що гуляти з хлопцями ще рано.
– Ти бачила її щоденник? Подивися! Мені соромно, що вона живе в моєму домі!
“У його домі! А нічого, що це наша з мамою квартира?!” – думала Наталка в підлітковому віці. Вона добре пам’ятала, що вони з мамою переїхали в цю квартиру після смерті бабусі.
Одного разу, коли вітчим сказав цю фразу знову, Наталка не витримала і сказала йому прямо в обличчя:
– Це не я, а ви живете у нашому домі! Якщо не подобається, йдіть! Ніхто плакати не буде!

Вітчим швидко підлетів до неї, наче хотів затулити рота, але в останній момент зупинився. Різко розвернувся до дружини і видав через зуби:
– Зроби так, щоб я її більше не бачив!
Мама схопила Наталку за руку, потягнула за собою з кімнати зі словами:
– Звичайно, дорогий, все буде, як ти хочеш…
Вона завжди дивилася на нього, як на небожителя. Підкорялася беззаперечно, обслуговувала, говорила солодким голосом і всіляко намагалася догодити.
Чому? Наталка не розуміла.
В одному вона була впевнена: якщо вітчим забажає, мати легко вижене її з дому.
– Що ти собі дозволяєш? – шипіла мама на Наталку того дня, – не смій так розмовляти з батьком!

– Він мені не батько! – викрикнула Наталка, – і ніколи ним не буде!
– Це не важливо! Він тебе годує, поїть, одягає, а ти… Невдячна!
– Я не просила мене народжувати! – крізь сльози кричала Наталка, – і вирощувати мене не просила! Треба було віддати мене комусь, щоб не мучитися!
– Треба було! – кинула мама у відповідь, – ніхто не взяв! І татко твій втік, як тільки ти народилася! Всю життя мені зіпсувала!
Почувши від мами ці слова, Наталка відчула таку ненависть, що зі всієї сили відштовхнула матір у бік і вибігла з квартири.
Доганяти її ніхто не став. І за той тиждень, що вона відсутня, ніхто не поцікавився, де вона і що з нею.
Тоді Наталці було п’ятнадцять…
Що вона могла зробити? Нічого.
Подружки по черзі приютили її на кілька днів, але це ніяк не вирішувало проблему. Довелося повернутися.
Тремтячими руками Наталка відкрила вхідні двері…
– Явилася? – все, що сказала мати, – йди до себе і не висовуйся, поки не покличу…

“Очевидно, вона його вмовила”, – подумала Наталка і швидко проскочила у свою кімнату.
З того дня вітчим більше ні слова не говорив про Наталку. Поводився так, ніби її не існувало…
Мама, звісно, підтримувала його в цьому: не звала дочку до столу, не цікавилася її справами, не намагалася поговорити.
Наталка чітко розуміла: щодо неї вони вже прийняли якесь рішення. Вочевидь, просто чекають, коли вона закінчить школу…

І не помилилася. Як тільки Наталка отримала атестат, мама натякнула, що їй час готуватися до самостійного життя.
– Як тільки вісімнадцять буде, підеш на свої хліби, – заявила вона і знову замовкла.
Наталка подумала-подумала і вирішила вступати до університету. По-перше, вона звільнить сім’ю від своєї присутності, по-друге – там іногороднім надають гуртожиток. А це означає, що в найближчі п’ять років у неї принаймні буде житло…
В універ Наталка не вступила. Точніше, вступила, але на платне відділення. Знала, що на навчання ніхто не розкошелиться, але все-таки повідомила:
– Мамо, привітай мене, я стала студенткою.
Мати подивилася на неї байдуже:
– І?
– Правда, за навчання треба платити… Зовсім небагато…
– Навіть не думай. Ані копійчини не отримаєш за свої художества! Мало ми з батьком в тебе вклали?! Ти ж нам у відповідь тільки нерви дерлася! А тепер ми ще й за навчання твоє платити повинні?!
– Пробач. Звісно, не повинні, – відповіла Наталка, – дарма я тобі сказала.
– От саме: дарма. Ти давай квартиру собі шукай.
– Мамо, мені ж нема чим за неї платити…

– Іди працювати, а то бачиш, навчитись взяла. Даю ще місяць… Потім – на вихід.
– Місяця мало, – Наталка спробувала розжалобити маму, – можна я побуду з вами ще хоча б півроку?
– Скільки? Півроку? Ну вже ні. Я й так ледве вмовила батька, щоб він терпів твою присутність. До того ж ми ремонт запланували. Хочемо зі своєї кімнати спальню зробити. Коротше: місяць, не більше…

І Наталка зняла квартиру. Квартирою це можна було назвати з натяжкою. Маленька хатинка в приватному секторі. Без зручностей. З грубкою. Зате – дешево…
Коли дівчина йшла з рідного дому, мама дала їй із собою виделку, ложку, тарілку, кухлик, столовий ніж і маленьку каструльку. Потім прикинула і додала: один рушник і старенький комплект постільної білизни.
– Ось ще візьми, – сказала вона, ховаючи очі й простягнувши Наталці невеликий пакетик, – вдачі тобі, дочко. Сподіваюся, ти подорослішаєш і зрозумієш мене.
– Дякую, мамо, – відповіла Наталка, – можна я свої зимові речі пізніше заберу?
– Тільки не зволікай, а то можеш їх тут і не знайти…
– Невже викинеш?
– Я – ні, а от батькові це може не сподобатися. Ти ж розумієш…
– Розумію, – Наталка обійняла маму, – ну все, я пішла…
Так, у вісімнадцять років Наталка вийшла в самостійне життя.
З материнським благословенням…

Грошей, що мама дала, вистачило до першої зарплатні. Правда, Наталка економила кожну копійку. Навіть транспортом не користувалася: добиралася до фабрики пішки.
Отримавши першу зарплату, вона почувалася справжньою багатійкою! Купила крупи та макарони, пляшку рослинної олії та ціле відро картоплі.
Треба було ще придбати шампунь, мило, зубну пасту…
Закупивши все необхідне, Наталка порахувала залишок грошей і, відклавши в красивий конверт невелику суму, вирішила: нехай потрошку, але збиратиму на житло.

До матері вона поїхала десь через місяць: побачитися (вона все ще наївно вірила, що мама буде їй рада) і забрати теплі речі: літо закінчилося, на вулиці стало по-осінньому прохолодно.
Двері їй відчинив якийсь хлопець.
– Привіт, помилилася дверима? – весело запитав він.
– Взагалі-то я до мами, – розгубилася дівчина.
– А…Ти, напевно, Наталка? Проходь. Мами нема, але можеш її зачекати.
– І почекаю, – Наталка рішуче пройшла на кухню.
Хлопець спробував заговорити з гостею, але Наталка так на нього подивилася, що він поспішив піти.
Прийшла мати. Особливо не зраділа. На питання Наталки про молодого чоловіка відповіла:
– Це Олег. Син чоловіка від першого шлюбу.
– А чому він живе з вами? Ти ж планувала ремонт.
– Він ненадовго. Оглянеться в місті, влаштується на роботу і з’їде на приватну квартиру.
– Зрозуміло, – кинула Наталка, – я там своє взуття забрала і куртку…
– Забирай усе. Нічого не залишай. Надоїло з місця на місце перекладати.
– Коли надоїло, мамо? Мене всього-то два місяці не було.
– А ти не розумнічай, – розсердилася мати, – приїхала – забирай усе.
– Ти навіть не спитаєш, як я живу?

– Мені це не цікаво, – мама явно не могла (може і хотіла) розмовляти при Олегові.
– Що ж, ти мене не здивувала, – Наталка направилась у прихожу…
– Тебе провести? – виринув звідкись Олег, – як ти таку величезну сумку потягнеш?
– Як-небудь, – кинула Наталка і вийшла з квартири…
Через пару місяців приїхала знову. Тепер за пуховиком. І знову їй відчинив Олег. На цей раз мама була вдома. На питання Наталки:
– Він усе ще у вас? – мати вибухнула:
– Це не твоя справа! Він буде тут жити скільки захоче! Зрештою, він до батька приїхав!
– А я тут з мамою жила, – обронила Наталка, – тільки мене це чомусь не врятувало.
– Не порівнюй! Це інше!
– Яке інше? – твердо запитала Наталка, – в чому різниця?
– Я не зобов’язана перед тобою звітувати! – закричала мати, – це мій дім і тільки я буду вирішувати, хто буде в ньому жити.

– Зрозуміло.
– Що тобі зрозуміло?!
– Те, що чужа людина тобі дорожча за рідну дочку, – Наталка говорила впевнено і спокійно, чим остаточно вивела мати з себе.
– Нема в мене ніякої дочки! – випалила вона, – а Олежко – син мого коханого чоловіка! Він для мене більше, ніж син!
– Вітаю, – Наталка дивилася на маму, наче перед нею була зовсім чужа жінка, – у такому разі, в мене більше немає матері.
Вона пішла.
Упевнена, що назавжди.
Чотири роки Наталка не давала про себе знати. Не телефонувала, не приходила.
I ось тепер ця зустріч…

***
Поки Наталка перебувала в спогадах, мати підвелася зі свого місця і підійшла до дочки.
Ігор встав, поступаючись їй місцем.
– Здрастуй, – Наталка почула поруч знайомий до болю голос, який вона намагалася забути.
– Привіт, – ледве проговорила вона у відповідь.
– Це хто? – мати кивнула у бік Ігоря.
– Чоловік.
– Вітаю.
– Дякую.

– А у нас теж усе добре. Тато працює, Олежик дівчину знайшов. Мила така, спокійна. Весілля через місяць. Знаєш, я скоро бабусею стану. Таке щастя! Ми для дитини вирішили твою кімнату виділити. Вже ремонт почали. Обої купили – найдорожчі, з дитячим малюнком. А ще ми з татом вирішили, що купимо дачу. Десь неподалік. Дитині потрібне свіже повітря, вітаміни. Ось шукаємо: щось недороге, але, щоб будиночок був житловий і обов’язково річка поруч. Ну, або озеро…
Наталка слухала ці слововиливання і ніяк не могла зрозуміти, чому ця чужа, по суті, жінка все це їй розповідає.
– А ти давно заміж вийшла?
– Два роки тому, – автоматично відповіла Наталка.
– Про дітей думаєте?
– Сину майже рік.
– Значить, у мене є онук?

– У вас? – Наталка, нарешті, повернулася до матері.
– У мене, – на секунду знітилася мати, – ти ж моя дочка.
– Ви щось плутаєте, жінко. Моя мама померла чотири роки тому…
Мати зблідла. Мовчки піднялася і пішла до виходу.
Наталка відвернулася до вікна: їй було зовсім не шкода… цю жінку.
Ігор весь цей час замислено дивився на обох, прислухався до розмови.
І раптом зрозумів: вони ж зовсім чужі!

І вирішив, що не стане розпитувати жінку про минуле. Чомусь стало страшно туди зазирати…