У нього був особливий день народження

Ігор ретельно оглянув свій робочий стіл. Зазвичай на ньому панував, як кажуть, творчий безлад. Але сьогодні чоловік збирався піти раніше. У нього був день народження, невеликий ювілей.

До того ж Ігор попросив ще тиждень за рахунок відпустки, плануючи відпочити з родиною на озерах, тому вирішив прибрати своє робоче місце. – Ну от, наче порядок, – подумав він. Погляд чоловіка впав на фотографію, що стояла в кутку столу, і на серці нахлинула тиха журба. Скоріше не журба, а сум. Сум за те, що нам дорого, але чого ніколи вже не повернеш. Такі ж фото, тільки збільшені, висіли в його кімнаті в батьківській квартирі, та у великій кімнаті, в квартирі самого Ігоря. Той день він пам’ятає до цих пір, хоча минуло вже чимало років. І навіть не тому, що це день його народження.

Ігор з братом сиділи на лавці біля під’їзду. Старший переказував сюжет чергового переглянутого у відеосалоні бойовика, показуючи героїв. Захопившись, хлопці не помітили, як під’їхала таткова машина. У реальність їх повернув його веселий голос. – Привіт, сину. З Днем народження тебе. Тато, усміхаючись, дістав щось з-за пазухи. – Ось, поки що мій маленький подарунок – він дістав маленьке пухнасте кошеня. Кошеня було сіре, з білими шкарпетками на лапах, і здивовано озиралося.

З під’їзду вийшла мама з синьою спортивною сумкою в руці. З нею тато зазвичай їздив у відрядження. – Ось синку, треба поїхати ненадовго. – Але основний подарунок за мною. – На от, тримай, – тато подав Ігорю кошеня. – Налийте йому вдома молочка. А я повернусь до вихідних, підемо в магазин, і сам собі вибереш подарунок, добре? – А потім підемо в зоопарк. Тато обійняв їх з братом і потріпав по голові. – Вітя, ти надовго? – спитала тоді мама. – Та ні, завтра ввечері буду вдома, – відповів він, забираючи сумку з маминих рук. – Послухайте, давайте зробимо фото на пам’ять, – запропонувала мама.

Вони щойно купили фотоапарат, популярний тоді “мильницю”, і мама старалася зафіксувати якомога більше моментів їхнього життя. – Та я поспішаю, – ніяково усміхнувся батько. Колега тата, дядько Толя, посигналив, усміхаючись їм, і показово постукав по циферблату годинника. Тато у відповідь махнув рукою, мовляв, зачекай хвилинку. Він поставив на землю сумку, знову взяв на руки кошеня, а Ігор з братом стали по боках.

Вони усміхаючись дивилися в об’єктив і навіть не здогадувалися, що кошеня стане для Ігоря єдиним подарунком. І останнім. Бо з того відрядження тато не повернувся. Як виявилося пізніше, вони з дядьком Толею мали вести велику суму грошей готівкою. Були 90-ті, такі розрахунки тоді були в порядку речей, і дізнавшись про це, хтось навів на них бандитів.

Мама говорила потім, що на думку слідчого, вбивати їх не хотіли. Грабіжники, мабуть, стежили за ними, вибираючи момент, коли шосе буде порожнім, щоб, імітуючи ДТП, заволодіти грошима. Але, мабуть, щось не розрахували, удар виявився занадто сильним, татова машина на швидкості злетіла під укос, і перекинувшись загорілася. Ні наводчика, ні нападників так і не знайшли, і через пару років справу тихо списали в архів. Кожен раз, згадуючи той час, мама казала: – Не знаю, хто були ті люди, і знати не хочу. – Бог їм суддя. – Але те, що могли допомогти, і не зробили цього, а просто втекли, рятуючи свої шкури, я їм ніколи не пробачу.

Ховали їх в один день. Батька і дядька Толика. Ховали у закритих трунах. Ігор стояв поруч з плачучою бабусею, татовою мамою, і не розумів, що в тому оббитому темно-червоним оксамитом дерев’яному ящику лежить його батько. Може тому він ще більше місяця з надією бігав до дверей на кожен дзвінок. З надією, що все, що сталося, якийсь поганий сон, що зараз відчиняться двері, і зайде його тато, веселий, живий, трохи пропахлий сигаретним димом і запахом бензину. У батька були свої ключі, але кожен раз повертаючись з відрядження, він незмінно дзвонив у двері, Ігор першим біг назустріч, а тато усміхаючись, діставав з сумки якийсь подарунок, кажучи, що це їм від зайчика. Брат, старший, піджартовував над ним. – Звідки зайцям брати подарунки? – У лісі ж магазинів немає, – сміявся він. – Ех ти, малий. Але Ігор тоді не звертав уваги, і був страшенно гордий, що лісові жителі знають про нього, і ніколи не забувають.

Але тато не повертався, і з часом хлопчик придумав собі казку, цілу фантазію про те, що тато зовсім не помер, а якийсь злий чарівник перетворив його на сірого кота. Кожен раз ця казка в уяві хлопчика обростав новими подробицями, і так, що він іноді вже і сам починав в це вірити. Зараз навіть Ігор сам не міг зрозуміти, що це було. Захисна реакція організму або наївна дитяча віра в дива. Але тоді ці фантазії, напевно, допомогли йому пережити перший гострий біль втрати. Вже багато пізніше вони з братом, перебираючи в пам’яті події тих далеких вже днів, ловили себе на дивному відчутті. Наче татова душа дійсно якимось незрозумілим чином переселилася в сірого кота. Весь час, поки кошеня, а пізніше дорослий кіт жив з ними, вони відчували незриму присутність батька. Наче він був десь поруч, тільки невидимий їм. Але тоді, в дитинстві вони не ділилися цим ні з ким, навіть один з одним. Кошеня назвали Бутч, за ім’ям одного з героїв мультфільмів, які тоді щонеділі показували по телевізору.

Ігор з братом, та й мама теж дуже полюбили кота. Він без перебільшень став талісманом, оберегом їхньої родини. Проводжав і зустрічав їх з братом зі школи, потім з інституту, маму з роботи. Коли хтось хворів, Бутч був поряд, заспокійливо муркотів, лягав на хворе місце, намагаючись зігріти. І не відходив, поки його людина не одужувала. Кіт прожив довге життя в їхній сім’ї. Але час невблаганний, і одного разу літнім недільним вечором він тихо пішов. На той час старший брат вже одружився і жив окремо. Дізнавшись про смерть їхнього багаторічного улюбленця, він відразу приїхав. В останню путь кота проводжали всією родиною. А як інакше? Він був живою пам’яттю про загиблого батька. Тато й запам’ятався їм назавжди саме таким, як у той, останній день. Веселим, трохи поспішаючим, із кошеням на руках. Ігор не був упевнений, але схоже, що й мати відчувала щось подібне, бо на пам’ятнику крім фотографії батька у весь зріст, на зворотному боці, художник на її прохання зобразив пустинну дорогу і машину на ній, що мчить назустріч заходячому сонцю. Поховали кота на виїзді з міста в молодому тоді сосновому лісі. Хоч з того дня минуло вже багато років, і від могилки залишився лише ледве помітний горбочок, Ігор добре пам’ятав місце, і кожного разу, проїжджаючи повз, незмінно звертав туди, щоб постояти кілька хвилин, віддаючи данину пам’яті багаторічному улюбленцю.

Без сумніву, члену сім’ї, з відходом якого пішла ціла епоха його життя. Епоха дитинства і юності. Ще раз глянувши на фотографію і сумно усміхнувшись нахлинувшим спогадам, Ігор взяв із столу ноутбук, витер тильною стороною долоні вологі очі і вийшов з кабінету.

Вдома Ігоря вже чекали. Всі були в зборі. Приїхала мама, брат із сім’єю, кілька близьких друзів. Коли всі зібралися у великій кімнаті, брат з племінниками урочисто внесли коробку і вручили йому. Всі заплескали в долоні, а племінники хитро усміхаючись, попросили вгадати, що там.

Рідні і друзі знали про захоплення Ігоря комп’ютерними іграми, і він, думаючи про це, почав перелічувати. – Крутий джойстик, кермо для гонок? – Вгадав? Племінники, сміючись, негативно похитали головами і відкрили коробку. Ігор глянув, і буквально рухнув на передбачливо підсунуту кимось стілець. Спогади дитинства знову стрічкою понеслися в голові і небажані сльози самі потекли з очей. А він і не соромився їх. У коробці сиділо кошеня, точнісінько як те, яке колись подарував йому батько. Сіре, пухнасте, з білими шкарпетками на лапах. Спогади хвилею накрили його. Тато, Бутч… Тоді, в дитинстві Ігор годинами розмовляв з котом, довіряючи йому свої дитячі таємниці, радощі та печалі. У хлопчика було стійке відчуття, ніби він розмовляє з живим батьком. Принаймні він його чув.

У цьому Ігор був в таємниці впевнений і потім, навіть ставши вже дорослим. А кіт дивився на нього осмисленим, майже людським поглядом і тихенько, заспокійливо муркотів.

Тепер уже його донька-підліток, приходячи зі школи, першим ділом йде на кухню, звідки через хвилину доноситься її невдоволений голос. – Що це у Бутчика мисочки порожні?! – Кис-кис маленький. – Іди сюди, малий, зараз я тебе нагодую. А котейко, буквально недавно з’ївши свою порцію корму, запивши його свіжим молочком, хитро поглядаючи на Ігоря, швидко біжить на кухню на заклик своєї маленької господині.