Несподіване відкриття фруктового продавця: в коробці ховалась налякана мордочка з великими очима

Продавець фруктів відкрив коробку. Звідти визирнула мордочка. Величезні налякані очі от-от скотяться двома великими краплями.

— Нічого не їсть, мабуть, від мами-кішки відірвали та викинули. А шкурка в неї злиплася, бо жила в ящику з-під слив.
Покупчиня мовчки пішла. Чоловік сумно похитав головою: «Навіть у жінках зникла жалість». Проте через деякий час вона повернулася. «Не йде з голови ваш кошеня», — сказала вона й простягнула ганчірку:
— Загорніть цей «товар».

— Візьмете? — зрадів чоловік. Обережно загорнув кошеня й, як дитину, передав жінці.
— Це по-Божому, по-Божому. Воздасться вам, — повторював він.
Жінка поблажливо усміхнулася: — Також мені знайшлася благодійниця. Ще не знаю, як чоловік подивиться на цей «подарунок». Можемо разом на вулиці опинитися.
І наче в воду дивилася. Кошеня по двору не прийшлося. Хоч і було вимите, пригладжене, нагодоване, все одно виглядало жалюгідно й непривабливо.

— Це що за гуманоїд? — з відразою відсторонив чоловік кошеня, коли той спробував піднятися йому на ногу. Підозріле шкряботіння кігтиків відволікло подружжя від серіалу. Під загрозою були нові, дорогі шпалери.
— Тебе що, миші долають? Навіщо він нам у однокімнатній квартирі? — дорікав чоловік дружину.

Взявши кошеня за шкірку, чоловік здивовано-огидно дивився на безпорадно звисаючу в його руках істоту:
— Щоб завтра його тут не було.
Валентина й сама вже не була рада своїй знахідці. Але знизу дивилися на неї очі-слізки, маленькі лапки прохаюче м’яли її ногу, і таке дзвінке муркотіння видавало тендітне тільце, що потекла в її серце тепла струмка жалості. Нахилилася, погладила.

Заспокоєний ласкою кошеня вскарабкалося на руки, уткнуло носик у теплу долоню господині. «Нема милості тим, хто милість не творить», — згадала слова матері Валентина і, виправдавши ними свій вчинок, заспокоїлася.
Задзвонив телефон:
— Бабуся, приходь до нас на чай!

Валентина тихенько, не відволікаючи чоловіка від серіалу, вислизнула за двері.
Син жив недалеко, через дорогу. Катруся вже стояла поблизу дому і радісно махала рукою. Раптом велика чорна машина з’їхала на узбіччя. Дитяче тіло підкинуло вгору. Валентина закам’яніла. Не могла ні крикнути, ні зрушити з місця.
Тільки очі, як у сповільненій зйомці, впивалися кожним кадром: якась жінка підібрала дівчинку. Маленькі ручки судорожно обхопили її шию. Жива! Чоловік з труднощами виповз із машини. П’яний. Йому назустріч біг син. У формі.

Тремтячими руками він намагався витягти зброю з кобури і раптом спіткнувся об крик:
— Ні!
Мати стояла через дорогу, але йому здалося, що вона відштовхує його різко простягнутими вперед руками.

Підбігли люди, стали на його шляху, відвели п’яного водія. Валентина не відчувала ніг. Але вона йшла… чи її несли? До Катрусі! Лікар уже оглядав, обмацував кожну кісточку:
— Все нормально. Переломів немає. Сильних забоїв теж.
— Але чому вона мовчить?! — невістку колотило крупною дрожю.
— Злякалася. Треба відволікти, — припустив лікар.
— Зараз, я зараз.

Валентина кинулася додому. Вбігла, схопила кошеня, на ходу розповідаючи чоловікові про те, що сталося. Встигла. «Швидка» не поїхала. В очах дитини плавав страх. Обережно розжала її ручки, поклала кошеня. Катруся перевела погляд. Пальчики заворушилися, погладили м’яку шкурку. У відповідь пролунало лагідне «Мур-мур-мур». «Муруся», — тихо промовила дівчинка. Лікар полегшено зітхнув. Валентина дала волю сльозам — тепер можна.

Катя не випускала кицю з рук. Ніч вони провели в лікарні. Вранці їх відпустили додому з висновком: «Дівчинка просто народилася в сорочці».
«Милість тому, хто творить милість», — прошепотіла Валентина…