“Моя мати важко хвора, але я байдужий до цього, бо вона на це заслужила”

В нашому під’їзді мешкала літня жінка на ім’я Олена Михайлівна. Вона завжди була найкращою сусідкою — доброю, чуйною, готова підтримати й словом, і ділом. Коли моя мати захворіла, Олена Михайлівна частенько приходила до нас, доглядала за нею, коли я була на роботі чи займалася дітьми. Вона прибирала, варила, і завдяки її турботі мама поступово одужувала.

Але згодом і сама Олена Михайлівна серйозно захворіла. Їй стало значно гірше, і її відвезли до лікарні у Києві. До цього моменту я була переконана, що вона живе самотньо — ні дітей, ні родичів. Та виявилося, що в неї є велика родина: син, який обіймає високу посаду в банку, донька — власниця мережі магазинів, онуки. Усі вони живуть у достатку, але за всі роки, що ми були сусідами, я жодного разу не бачила, щоб хтось із них відвідував Олену Михайлівну.

Коли її госпіталізували, донька з’явилася, щоб зібрати речі. Я зустріла її в під’їзді і запропонувала допомогу, розповіла, як можна доглядати за хворою. Але її відповідь мене приголомшила:

— Це мене не стосується. Я принесла те, що лікар сказав, більше нічого не треба. Нехай подякує, що взагалі приїхала.

Я не могла повірити у таку байдужість. Як можна бути такою холодною до рідної матері? Принести речі й піти, навіть не спитавши, як вона почувається.

Щодня після роботи я відвідувала Олену Михайлівну, розповідала новини, намагалася підбадьорити. А потім, повертаючись додому, постійно думала про її доньку.

Моя мати, почувши це, сказала:

— Ти не знаєш, що між ними було. Можливо, вони не просто так віддалилися.

— Але ж це її мати…

— Якби всі мислили, як ти, світ був би кращим.

Ці слова дали мені багато для роздумів. Ми ніколи не знаємо всієї правди про чужі сім’ї — які там були образи, болі, невимовні слова. Та й досі важко зрозуміти, як можна бути байдужим до людини, яка дала тобі життя. Іноді простягнута рука допомоги — це все, що залишається справжнім у цьому світі.