Боялась втратити чоловіка, народивши дочку замість сина

Боялася, що чоловік мене покине, бо народила доньку, а не сина.

У нашій родині завжди був культ синів. Ми живемо в Україні, і чомусь дівчат тут цінували менше. Мене виховували саме в такому дусі. У мене є молодші брат і сестра, і я помічала, наскільки по-різному до нас ставилися.

Коли народилася моя сестра, батько був у великому розчаруванні. Хоча на УЗІ казали, що буде дівчинка, він до останнього сподівався, що лікарі помилились, і лише в пологовому будинку переконався, що знову дочка. Але коли мама завагітніла братом, батько змінився. Родичі вітали їх із особливою теплотою. Усі раділи.

“Дівчина — то дівчина. Вийде заміж — і піде. А син — продовження роду!” — твердив батько.

Виховання теж було різним. Братові не доручали домашніх справ, не лаяли за погані оцінки чи витівки. Не скажу, що до мене і сестри ставилися погано, але різниця була очевидною. Брата буквально носила на руках.

Я вирішила для себе, що у всіх сім’ях очікують на хлопчика. З такою думкою я вийшла заміж. Ми з чоловіком жили душа в душу, довіряли один одному. Коли він сказав, що хоче сина, я й не здивувалась — для мене це було природньо. Після звістки про вагітність я мріяла саме про сина. Та лікар на УЗІ радісно повідомив, що у нас буде донька. У мене все всередині опустилося. Як сказати чоловікові? Думала, він влаштує скандал, збере речі й піде.

Не розумію, чому моя уява малювала такі картини — адже мої батьки не розійшлися після народження мене й сестри. Але я засмутилася. Після сильних переживань мене поклали у лікарню з ризиком втрати дитини. Чоловіка тоді не було в місті, але він одразу примчав до мене.

Він ще не знав результатів УЗІ, а я не розуміла, як йому сказати — адже він мріяв про сина. Чоловік не питав про стать дитини, переживав за мене, цікавився станом здоров’я, обіцяв привезти щось смачне, просив не хвилюватися.

Після його відходу я довго плакала. Прийшла медсестра, щоб мене заспокоїти. Я поділилася з неї переживаннями. Не знаю, як вона мене зрозуміла крізь сльози. Вона сказала, що я маю думати про дитину, а не про чоловіка.

“Ти знаєш, скільки чоловіків у світі? Знайдеш іншого! Головне — виносити доньку, їй шкодить, коли ти нервуєш. І дитина таким народиться!” — казала медсестра.

Вранці вона зустріла мого чоловіка й почала його лаяти. Вона не знала, що він не в курсі статі дитини. Чоловік зайшов у палату з вилупленими очима й запитав, звідки я взяла ці дурниці. Я зізналася у всьому. Він подивився на мене, немов я з глузду з’їхала. Сказав, що йому байдуже, хлопчик чи дівчинка, і попросив не вигадувати.

Я намагалася заспокоїтися, але іноді думала, що чоловік просто мене втішає, а сам розчаровався через народження доньки. Але коли я народила малятко й побачила його обличчя, його сльози, то переконалася — він справді щасливий. Тепер з посмішкою згадую свої побоювання. Добре, що нам допомогла розібратися медсестра, а то я б себе довела до нервового зриву ще перед пологами.