Повертаємось в дім дитинства, але там вже інші мешканці.

Ми повернулися до бабчиної хати… а там уже жила інша родина

Це було одне з тих ранків, коли прокидаєшся з важким каменем на душі й не розумієш — то сон був чи нагадування. Я лежала у ліжку в пропотілій сорочці, хоча в нашій київській квартирі взимку завжди прохолодно. Мені снилася бабуся. Моя покійна бабуся Оксана Миколаївна, з якою я провела найкращі літні канікули в селі під Житомиром. Вона сиділа на лавці біля груби, тепло від якої немов просочувалося в кістки, дивилася на мене з якоюсь журбою й питала:

— Чому ж ти, внучко, все не завітаєш? Зовсім забула?

Я прокинулася з ніжним болем у горлі. Почуття провини наче вмостилося мені на плечі. Я обернулася до чоловіка, що лежав поруч, і рішуче сказала:

— Олежу, ми сьогодні їдемо до села. До бабусі. На кладовище.

Він, звісно, здивувався — за вікном сипав густий сніг, дорога неблизька. Але сперечатися не став. Швидко зібралися, кинули в машину термос, пару бутербродів, ковдру. До села добиралися майже чотири години — слизько, заметило, але бажання в мені було таке сильне, що зупинити мене було неможливо.

На кладовище йшли пішки — стежки не було, лише глибокі замети. Коли підійшли до бабусиної могили, серце стиснулося: упала береза лежала прямо на пам’ятнику. Ми з Олегом майже годину розгрібали сніг, прибирали гілля, приводили все до ладу. Я запалила свічку, попрощалася в думках… І раптом у голові блиснула думка:

— А давай заїдемо до хати? Подивимося, як вона там. Адже бабуся заповіла її нам.

Чоловік погодився. Ми не були там більше року. Я очікувала побачити заметений снігом двір, промерзлі вікна й глуху тишу в стінах. Але те, що ми побачили, приголомшило нас: у хаті горів світло, з труби йшов дим, до дверей була розчищена стежка. Я різко гальмувала.

— Хто це там?.. — тихо запитав Олег.

Ми переглянулися, вийшли з машини й підійшли. Я постукала. За кілька секунд двері відчинилися. На порозі стояла молода жінка. А за її спиною визирала дівчинка років шести.

— Добрий день! — першою, дзвінко промовила мала.

Ми з Олегом машинально відповіли. Жінка, дізнавшись, хто ми, збентежилася й почала поспішно вибачатися, запрошуючи нас увійти.

В хаті було гаряче, затоплено — прямо як у тому сні. Навіть повітря пахло дровами, як у дитинстві. Ми сіли за стіл, Наталя — так звали господиню — поставила чай, принесла печиво й почала розповідати. Рік тому її чоловік загинув в аварії. Квартира, на яку вони так довго збирали й ледве виплатили іпотеку, залишилася їй, але платити за комуналку й виживати самій з дитиною — стало неможливо. Вирішила переїхати до села до тітки. Але та, як виявилося, вже жила з чоловіком і прийняти Наталку з дочкою не могла. Порадила шукати порожню хату.

— Таких тут, — сказала Наталя, — чимало. От тітка й розповіла про вашу: затишна, міцна, і ви, мовляв, добрі люди. Може, потім домовитеся.

Вона здала свою квартиру в оренду й перебралася сюди. Рік прожила, старалася доглядати за домом, доглядала город. Говорила все це з такою сором’язливою теплотою, що я не знала — сердитися чи співчувати.

Я глянула на Олега. Він мовчки пив чай, але по погляду зрозуміла — він думав так само, як і я.

— Наталко, — сказала я, — тут і вирішувати нічого. Живіть. Тільки якщо ми колись приїдемо — приймете нас на нічліг?

Наталя розплющила очі, потім спалахувала і ледве не розплакалася:

— Звісно, звісно! Ми за всім доглянемо. Приїжджайте будь-коли!

Дівчинка, почувши це, усміхнулася й запитала:

— А коли ви до нас приїдете?

Я присіла перед нею, подивилася у її чисті дитячі очі й відповіла:

— А ти нас коли покличеш?

Вона задумалася, потім раптом радісно вигукнула:

— А давайте, коли буде літо!

— Домовилися, — усміхнувся Олег.

Коли ми виїжджали, на серці було легко, як пір’їнці. Я відчувала, що бабуся бачить нас. Що вона розуміє. Що я приїхала не дарма. І тієї ночі вона знову мені приснилася — ми йшли з нею лісовою стежкою, вона тримала мене під руку й щось ніжно розповідала, але, прокинувшись, я не змогла згадати жодного слова. Лише її усмішка — така тепла, як колись. Напевно, вона була задоволена. І за те, що я прийшла до неї, і за те, що впустила в її дім Наталку з маленькою Софійкою.

Відтоді я вірю у сни.