Моя любов до названого сина не має кордонів: я вважаю себе його матір’ю

У маленькому містечку, де всі знають одне одного, життя йде своїм звичним шляхом. Роботи тут небагато, тому більшість мешканців виживають за рахунок власного господарства: хтось вирощує овочі, хтось ловить рибу чи полює.

Наша сім’я не була винятком. Півгектара городу й двадцять соток саду при доброму догляді не лише годували нас, а й давали можливість заробити. Чоловік полюбляв рибалку, а я доглядала за худобою та птицею. Ми з дитинства вчили наших дітей до праці: хтось годував курей, хтось полов грядки.

Недалеко від нас жила жінка на ім’я Оксана. Її родючість вражала все місто: дітей у неї було більше десяти. Проте ні Оксана, ні її чоловік Тарас не намагались забезпечувати свою родину. Їхні землі стояли запущені, і навіть коли сусіди брали їх в оренду, швидко відмовлялись через вимоги господарів.

Основним заняттям Оксани й Тараса було жебрацтво. Сусіди з милосердя допомагали: хто давав відро картоплі, хто — яйця, м’ясо чи фрукти. Діти Оксани часто приходили в гості, пропонуючи допомогу в господарстві за їжу. Я теж не відмовляла їм.

Особливо запам’ятався мені старший син Оксани — Богдан. Він завжди старався виконати роботу якісно й ніколи не йшов від нас голодним.

Одного разу Тарас не впорався з алкоголем і покинув цей світ, залишивши Оксану з дітьми. Вона здавалася байдужою до них. Голова міськради викликав службу опіки, і дітей розподілили по інтернатах.

Богдана теж забрали. Ми з чоловіком дуже прив’язались до хлопця, і його відсутність глибоко нас засмутила. Я дізналась, де він перебуває, і почала навідувати його разів два на місяць. Після довгих роздумів ми з чоловіком вирішили оформити опіку й забрати Богдана до нас.

Він знав нас, ми знали його, і з нашими дітьми він ладнав. Тому його поява в сім’ї пройшла без проблем. Богдан став нам справжньою підтримкою. Бувши старшим, він ніколи не підкреслював своєї переваги, а завжди допомагав молодшим.

Час минав, діти виросли, закінчили школу, хтось — училище, хтось — інститут, завели власні родини й роз’їхались Україною. Богдан після училища також поїхав.

Зараз йому вже за п’ятдесят. У нього чудова сім’я, двоє дітей, яких ми вважаємо своїми онуками. Від Богдана завжди віє теплом і вдячністю за нашу турботу. Я щаслива, що колись ми вирішили забрати його з інтернату.