Календарний образ дразливо посміхався, викликаючи роздратування.

Напівоголена девиця визирнула з календаря зверхньою усмішкою. Ця картинка давно мене дратувала. Тільки мій покійний — тобто, колишній чоловік міг повісити на кухні таке кітчове безглуздя.

— Бувай, голубко! Ти абсолютно не вписуєшся в інтер’єр.
Голубка похитнула блискучим взуттям і полетіла у смітник. Стіна знову сяяла ніжною зеленню, але легше не стало. Так, рік видався невдалим… Почалося з втечі чоловіка і, схоже, закінчується втратою роботи. Фірмочка, яка вже давно трималася на останніх силах, наближалася до закономірного фіналу. Звісно, зарплату видавали дедалі ірідніше… То навіщо взагалі з’являтися в офісі? Правильно, нізащо. Розважливо залишившись вдома, я спробувала взятися за генеральне прибирання.

Справи не вийшло — замість того, щоб з ентузіазмом мити плиту, я втонула у читанні безкоштовної газети, де всілякі містики рекламували свої послуги. Кого тут тільки не було! Білі магі, ворожки, цілительки, шаманки, гадалки… У самому низу сторінки могутня екстрасенска Віра обіцяла повернути чоловіка, зняти порчу, змінити життя на краще — і все зі стовірсотною гарантією. Робити було нічого (окрім того самого прибирання), а цікавість завжди була моїм коньком — і я, самій собі дивуючись, набрала номер…

***
У під’їзді не було ні домофона, ні консьєржки. Двері відчинив потріпаний життям тип. Дізнавшись в чому справа, махнув у прихожу:
— Туди…
«Туди», у скромненькій кімнаті, на дивані сиділа жінка років п’ятдесяти, одягнена в щось дуже домашнє. На шиї — старенька хунджа.
Вона втомлено посміхнулась.
— Вітаю, ви ж телефонували? Отже, хочете, щоб я зняла вінок безшлюбності…

— Власне, я вийшла заміж одразу після університету. І прожила з чоловіком майже п’ятнадцять років.
Вона пильно подивилася на мене своїми маленькими очима з білявими віями. А де ж безодні чорних очей, що пронизують прості смертних?
— Вибачте, я вас переплутала.
Чхнула.
У кімнату ввірвався той, хто відчиняв двері.
— Любо, вдома жрати нема. Дай грошей, схожу до магазину.

Вона скривилась, підвелася, довго шукала щось у шухляді й простягнула йому кілька купюр.
— На. Купиш хліб, макарони і ліверну ковбасу.
— А на пиво? — образився чоловік. — Інакше не йду…
Люба-Віра сунула йому ще пару гривень, і він пішов.
Вона знову вибачилась і ввічливо продовжила:
— Отже, ви хочете повернути чоловіка?..
Чи хочу? Я раптом усвідомила, що мій Вітько дуже нагадує її чоловіка — хіба що виглядав трохи презентабельнішим. Та й і кому він взагалі потрібен?
— Мабуть, обійдуся, — вирішила я. — Але нехай спершу сам зрозуміє, кого втратив.

— Добре, — швидко погодилась ворожка. — Ще щось?
— Хочу роботу мрії — креаційну, престижну, високооплачувану… Якщо таке взагалі існує.
— Ой, зараз важко знайти… Як мене звільнили, вже кілька років не можу знайти нормальну роботу, — зітхнула Люба-Віра.
— Але у вас все буде добре, — поспішила вона додати.
У передпокої залепотів телефон, і почувся її чоловік:
— Тебе в школу викликають. Твій Петро склеїв класний журнал «Моментом».
— Петро такий же мій, як і твій! Сам іди, мені набридло за нього червоніти…

Ми залишилися наодинці. Вона виглядала трохи ніяково.
— Діти… Молодший ще нічого, але старший… У вас часом немаKnow any наркологів?
— На жаль, немаю.
— Продовжимо. Що ще бажаєте змінити?
— Ви точно все можете? — зі скепсисом запитала я.

Мою іронію вона не зрозуміла і спокійно відповіла:
— Гарантія сто відсотків.
— Тоді… можна доброго, розумного, красивого та заможного чоловіка, який закоювався б у мене по вуха? Бажано найближчим часом.
Вона щось пробурмотіла, загинаючи три пальці.
— І щоб виглядати на двадцять п’ять.
Четвертий палець загнувся. Судя по всьому, вона готова була пообіцяти мені все.

— Може, ще щось?
Фантазія вже вичерпалась. Хіба що…
— Хочу сибірського кота!
Люба-Віра стиснула кулак, підвела очю до стелі й беззвучно зашепотіла. Схоже, вона підраховувала вартість послуг, бо раптом оголосила:
— З вас тисяча двісті гривень.
— А порчу знімати не будете? — зацікавилася я.
Вона на мить прищурилась.

— Порчі нема. Вам просто не щастило.
— А тебе буде щастити?
— Тепер буде.
Чхнула напрощання.
Почуваючись меценаткою, я віддавши гонорар і пішла. Дорогою лаяла себе — гроші ж були не зайвими.

Замерзла, потрапила в калюжу, нарешті дісталася додому. Ліфт не працював, лампочка в під’їзді перегоріла, у поштовій скриньці лежали квитанції. Вирішила себе побавити кавою — і зіпсувала її сіллю, якаякоюсь чудом потрапила до цукрової банки, і, сильно роздратована на все — на сіль, комунальників, погану погоду та невдалих екстрасенсок — я забралася спати, щоб хоча б уві сні не чути нових неприємностей.