«Золовка закохалася — відповідальність за її дитину знову на нас»

У липні, як завжди, я з дітьми поїхала на дачу до батьків. Чоловікові з відпусткою не пощастило — залишився вдома, як то кажуть, «на хазяйстві». Усе було звично та спокійно, доки я не повернулася… і не виявила у себе вдома несподівану «гостю». Замість тиші — дівочий сміх, замість затишку — розвішані сушитись речі, косметика, чужі капці в коридорі. На кухні — шістнадцятирічна племінниця чоловіка, Мар’яна. Сидить, ніби вдома. Чоловік, явно спійманий на гарячому, одразу підняв руки:

— Вибач, кохана… Не хотів тебе турбувати. Зараз усе поясню.

Я вже тоді здогадувалася, звідки ноги ростуть. Мар’яна, дочка його сестри Оксани, у нас вже гостювала. Зазвичай, коли в Оксани починався новий «роман» або «терміновий відрядження», донька опинялася у нас. Ми не заперечували — розлучена жінка, має право на особисте життя. Але завжди це були одна-дві ночі. А тут… Мар’яна завітала, щойно ми з дітьми виїхали, і досі навіть не збирається повертатися до матері.

Уявіть: двокімнатна квартира у спальному районі Львова, п’ятеро людей — ми з чоловіком, двоє невгамовних синів і шістнадцятирічна дівчина, ще не доросла, але вже й не дитина. Дитяча — дванадцять квадратів, наша спальня — трохи більше. Витерпіти день-другий ще можна, але жити так — катування для всіх.

У ванній — Мар’янині речі: мереживо, тонкі бретельки, усе на виду. У мене хлопці підростають, вже помічають жіночу красу, і я точно не хочу, щоб їхнє перше захоплення пов’язувалося з білизною племінниці. Я ввічливо зробила зауваження. Мар’яна без суперечок усе прибрала, навіть вибачилась. Треба сказати, сама по собі вона непогана дівчина — допомагає, чемна, чуйна. Але це лише доти, доки вона — тимчасова. А тут… строк проживання невідомий.

Я підійшла до чоловіка:

— Сашку, а вона до початку навчання поїде? Чи ми і новий навчальний рік зустрінемо з «квартиранткою»?

Чоловік лише знизав плечима:

— Не знаю… Оксана мовчить.

Ось тобі й відповідь. Мати, виявляється, цілком віддала доньку на нас, аби будувати кохання. На що живе Мар’яна, що їсть, що робить увечері — її не цікавить. А ми? А ми мусимо викручуватися, щоб не образити, не вигнати, не показати дівчині, що вона тут — зайва.

Я вирішила не спалахувати. Вранці подзвоню Оксані, спокійно все обговоримо. Але варто їй почути тему розмови — дзвінок перервався, і більше я не змогла додзвонитися. Трубку скидають одразу, короткі гудки і, мабуть, мій номер уже у чорному списку. Приїхати до неї? Вона живе на іншому кінці міста, і я впевнена — двері не відкриє. Усе було надто ясно.

Тоді я зітхнула і сказала чоловікові:

— Любий, вирішуй питання зі своєю сестрою. Мене вона слухати не хоче.

Він лише похилив голову:

— Схоже, і мене теж… Але куди ж Мар’яну? Ми ж не виженемо дитину?

Ні, звичайно. Мар’яна росла без батька, матеріної турботи теж не бачила. Ми все її дитинство допомагали: на дні народження — гарні подарунки, на свята — сукні, на Новий рік — телефони. Ми завжди були поруч. Але ми не її батьки. Ми — рідня. Якщо на час прихистити — це одне, але жити разом місяцями… Ні. Це вже зовсім інша історія.

А Оксана? Вона насолоджується новим романом. То в ресторані, то в кіно, а може, на вихідних у чоловіка. Їй добре. Мар’яна — з нами, отже, проблема вирішена.

І що тепер? Взяти Мар’яну за руку, відвезти назад і залишити під дверима? Жорстоко. Але й так жити — неможливо. Ми з чоловіком не підлітки, щоб ділити спальню з третьою особою. Діти й так нервуДоведеться терпіти, але рано чи пізно Оксана має зрозуміти, що дитина — це назавжди.