Свекруха ображена через відмову прихистити її сина-студента

Ото ж, слухай, як у нас справа була. Ми з чоловіком вже одинадцять років разом. Живемо у власній двокімнатній квартирі, яку з трудом виплатили за іпотекою. Виховуємо восьмирічного сина, і вроді все йде по плану. Але знову моя свекруха втрутилася зі своєю “геніальною” ідеєю, яка знову порушила наш спокій.

У чоловіка є молодший брат Тарас. Йому сімнадцять, і чесно кажучи, за всі ці роки ми з ним особливо не спілкувалися. Чоловік теж майже не контактує — занадто велика різниця у віці. А ще його завжди дратувало, як батьки носяться з молодшим сином, пестують, пробачають усе і дозволяють нічого не робити.

Тарас вчиться зовсім погано, ледве не вилітає зі школи. Але за кожну “натягнуту” оцінку його обдаровують — то новим телефоном, то кросівками. Мій чоловік не раз казав: “Мене би за двійку змушували цілими днями вчити, а йому за це подарунки дають!”

Я його підтримую. Ми не раз бачили, як Тарас на очах у всіх навіть їжу собі розігріти не може. Сидить за столом, поки мама з татом накриють, нагодують, приберуть за ним. Після їжі — ні “дякую”, ні “бувайте”. Просто встав і пішов у кімнату. Де його шкарпетки — не знає, чай заварити — не вміє, речі плутає. Усе на батьківському обслуговуванні. Чоловік намагався говорити з матір’ю: “Ви з нього інваліда виховуєте!” Але вона тільки відмахувалася: “Він не такий, як ти. Йому треба більше любові!”

Скандали, образи, тиша на тижні — такі були наслідки цих розмов. Ми намагалися триматися подалі від цієї драми. Аж поки Тарас раптом не вирішив вступати до університету в нашому місті. Тут і почалося найцікавіше.

Свекруха, не соромлячись, запропонувала поселити Тараса в нас. Мовляв, у гуртожиток не візьмуть — немає прописки, знімати житло дорого, а сам він не впорається. “Ви ж родина! У вас двокімнатна, місця всім вистачить!” — умовляла вона з виглядом абсолютної впевненості.

Я спробувала м’яко пояснити: в одній кімнаті ми з чоловіком, у другій — наша дитина. Де, вибачте, ще одного дорослого чоловіка розмістити? А свекруха з блиском в очах видала: “Поставимо внукові друге ліжко, і будуть вони жити разом!” Мовляв, нічого страшного, хлопці ж подружаться.

Але тут не витримав мій чоловік. Він різко перервав матір:
— Я не нянька, мамо! Ти хочеш зваліти свого “дитя” на нас? Ні! Це твій син — і тобі з ним возитися! Я в свої сімнадцять вже сам жив, і нічого, вижив!

Свекруха спалахнула, розплакалася, назвала нас безсердечними і хлопнула дверима. Того ж вечора подзвонив свекор, почав докоряти:
— Так не по-родинному! Ти кидаєш свого брата!

Але чоловік стояв на своєму. Він сказав, що готовий навідувати Тараса, якщо батьки знімуть йому житло. Але жити з нами він не буде. “Годі з нього робити безпорадне немовля. Пора дорослішати”.

— Йому всього сімнадцять! — спробував заперечити батько.

— А мені було сімнадцять, коли я сам пішов жити окремо. І нічого! Ніхто мене під крильце не брав! — спалахнув чоловік і поклав слухавку.

Після цього свекруха кілька разів дзвонила — чоловік не піднімав трубку. Потім прийшло смс: “На спадщину можеш не розраховувати”. Чесно? Якщо ця “спадщина” — умова взяти на себе відповідальність за дорослого розпещеного хлопця, то дякуємо, не треба. Ми своє вже заробили — своєю працею, своєю сім’єю, своїм спокоєм.

Кожен сам має відповідати за свої рішення. І якщо хтось обрав шлях вседозволеності та пестощів — нехай тепер сам розбирається. Ми нікому нічого не винні.