Я тут господиня: чому я втомилася від візитів свекрухи

“Я тут господиня, а не ви”: чому я втомилася від візитів свекрухи

Кожен її приїзд для мене — як буря, після якої лишається хаос, а я ще тиждень збираю себе докупи. Ні, я не перебільшую. Моя свекруха — жінка з железною впевненістю, що тільки її думка правильна, а її методи — єдині вірні. І кожен її візит перетворює наш дім на поле бою. А найобридливіше — вона вважає, що я зобов’язана їй за це дякувати.

Почну з того, що живемо ми з чоловіком у квартирі, яка дісталася мені від бабусі. Вона була стара, потребувала ремонту, але ми вклали в неї душу: замінили вікна, поклеїли шпалери, завезли нові меблі та техніку. І от коли квартира нарешті почала набувати затишку, коли ми все робили на свій смак — раптом нагрянула свекруха.

Ми намагалися ввічливо відмовити: мовляв, зараз ремонт, пил, не до гостей. Але вона уперто сіла у потяг і прибула. І вже першого дня влаштувала сюрприз. Пішла до магазину, купила, прости Господи, шпалери з гігантськими трояндами — прямо як у серіалах про 90-ті — і сама, без нашого дозволу, обклеїла ними стіну у вітальні. При тому що ми взагалі не планували там робити ремонт! Хотіли спершу закінчити ванну, усе було поетапно. А вона взяла й переробила на свій лад.

Коли ми повернулися з роботи й побачили це… у мене, чесно, підкосились ноги. Ще трохи — і була б істерика. Чоловік цілий вечір мене заспокоював. А вранці свекруха, ніби нічого й не сталося, звинуватила мене у невдячності. Мовляв, вона старалася, а я “смію сопти”. Наступного дня вона поїхала, образливо надувшись. Чоловік потім сам все переробляв і навіть зумів повернути шпалери до магазину.

Здавалося б, зроби висновки і більше не лізь. Але не тут-то було. Як тільки ми закінчили ремонт, вона знову приїхала. І почалося… Тепер їй не сподобалось, як у нас розкладені речі. Вона висипала всі наші з чоловіком речі з шафи на підлогу і почала їх “по-людськи” складати. Я була в шоці. Коли справа дійшла до моєї нижньої білизни — у мене відняло мову. А вона ще й читала мені мораль:

— Кружевна білизна — це вульгарно. Тільки бавовна, і жодних питань!

Мені так захотілося відповісти: “А може, ви ще й самі мені труси купите — такі, щоб у них потонути?” Але я стрималася. А потім, як тільки вона поїхала, знову все перекладала. І попросила чоловіка з нею поговорити. Він поговорив… тільки толку нуль.

Наступні візити були в тому ж дусі. То рушники висять “не так”, то пелюшки “шкідливі”, то підгузники опиняються у смітнику — “не треба дитину хімією год— “Не треба дитину хімією годувати!” Один раз, власне, вона й справді викинула пачку підгузників — добре, що чоловік встиг відвести її на кухню, бо я вже починала кип’ятитися.