Вона приревнувала мене… до кота

Вона мене ревнувала… до кішки

Я й подумати не могла, що опинясь в такій абсурдній, якщо не сказати дурній, ситуації. Ми з мамою дзвонимо одна одній щодня — інколи й двічі: вранці та ввечері. Але ось другий день підряд не могла до неї додзвонитись: або скидає, або просто не бере трубку. Почала серйозно хвилюватись. Вже збиралась їхати до неї додому — раптом щось із телефоном? Новий смартфон, до речі, їй подарував Олексій на 8 Березня, але мама з технікою не надто дружить.

І раптом — диво! Мама таки відповіла, але голос був холодний, ніби я потрапила на прийом до суворого чиновника:

— Так, я тебе слухаю.

— Мам, куди ти зникла? Я вже місця собі не знаходжу — два дні не можу додзвонитись!

— Мені було не до розмов. Особливо про котів, — відрізала вона.

Я спершу навіть не зрозуміла, про що йдеться, але в голові швидко склалася логіка. Уся справа — у нашій кішці. Вже місяць, як ми рятуємо Мурку — нашу чорну красуню з ім’ям за паспортом «Марічка фон Полтава Манюня», якщо бути точною. Все почалося з нездужання, потім — біганина по клініках, неадекватні діагнози, купа уколів, таблеток, процедур, капельниць — і все марно. Кішці ставало гірше, одна з клінік взагалі ледь не вбила її.

І лише в третій нам трапився справжній лікар — досвідчений, спокійний, уважний. УЗД, аналізи, огляд… Він наполягав на операції. Було страшно. Я боялася втратити її, але довірилася — і не дарма. Ми пройшли складну реабілітацію: годувала з ложки, поила зі шприца без голки, спала поряд на підлозі, щоб почути, якщо стане гірше. І Мурка, на щастя, одужала. Вже сама їсть, ходить у лоток, муркоче і знову притискається до нас, як раніше.

Перед усією цією маминою образою я дзвонила їй і між ділом розповіла, скільки коштувало лікування. Ну, ви ж розумієте — суми чималі. Мама тоді ахнула:

— Кілька моїх пенсій! Ти з розуму з’їхала?!

Розмова закінчилася не сваркою, але й не тепло. Я відчула щось неприємне, але вирішила не звертати уваги. А мама, мабуть, пережовувала в собі цю інформацію, і в якийсь момент у ній щось клацнуло.

Я не витримала й, почувши її звинувачення в «кішачому фанатизмі», запитала прямо:

— Мам… ти що, приревнувала мене до Мурки?

— Та ні! Просто якось дивно: на кішку ти витрачаєш більше, ніж на власну матір!

— Але ж вона захворіла, мамо! Мені що, заспати її було?! Це, до речі, дешевше, ніж операція…

— Я не це мала на увазі, — пробурмотіла мама вже не так впевнено.

— Послухай, ти ж знаєш, що ми з Олексієм завжди допоможемо. Якщо тобі чогось не вистачає — скажи, приїду, поговоримо, вирішимо. Я переведу тобі грошей, купимо все, що тим. Ти ж знаєш — ти у нас на першому місці, а кішка… ну вона ж теж член родини. Ми її любимо.

Мама пом’якшала. Голос уже не був крижаним, і прозвучали слова, яких я чекала:

— Так… ви допомагаєте… дякую. Просто я не розумію, як можна так витрачатися на тварину.

— Тому що ми її любимо. І не варто порівнювати. Це не питання «або-або». Ми любимо і тебе, і її. Давай домовимося — дзвони відразу, якщо тобі щось треба. А то я сама почну приїжджати й перевіряти твій холодильник і аптечку!

— Світочку, тільки не перевірки, — засміялася мама. — Пробач, дуріла була. Просто приїжджай, я так сумувала…

— Вже їду, — усміхнулась я. — І тільки спробуй не спекти своїх пиріжків!

Ввечері ми з чоловіком приїхали до мами. Чай, пиріжки, розмови, сміх. Усе, як колись. І я щиро подякувала Богові за те, що в мене є мама — жива, вперта, обидлива, але така рідна. А з Муркою тепер усе добре. І нехай далі буде лише так…