Connect with us

З життя

Бабуся випробовує наші нерви: удавання хвороби чи прохання про допомогу?

Published

on

Мене звати Олеся. Мені 37 років, я одружена, у мене є мама, їй 56, і бабуся — баба Параска, якій вже 85. Ми живемо в невеликому містечку на Полтавщині, де зими бувають холодними, а відстані між хатами здаються нескінченними, особливо коли мчиш по засніжених дорогах серед ночі.

Баба Параска, незважаючи на свій вік, наполегливо живе сама у старенькій хаті на околиці. Вона категорично відмовляється переїжджати до мами, і хоча та не раз пропонувала їй затишок і турботу, бабуся твердить, що її дім — це її фортеця, і ніхто не змусить її покинути рідні стіни. Але останнім часом її самотність, здається, стала для неї нестерпною, і вона знайшла спосіб тримати нас у постійній напрузі.

Почалося з того, що бабуся почала дзвонити нам з мамою майже щодня, з жалібними скаргами, що їй «дуже погано». Її голос у трубці тремтить, вона стогне, каже, що «серденько коле» чи «ноги не держать». Ми з мамою, кидаючи всі справи, мчимо до неї, стискаючи кулаки від тривоги. Але, приїжджаючи, бачимо ту саму картину: бабуся, ніби за чарівним помахом, оживає. Вона вже метушиться по хаті, частує нас чаєм з варенням і навіть жартує. А ми стоїмо, збентежені, з шалено б’ючимся серцем, не знаючи, сміятися чи плакати.

Ми з мамою втомилися від цієї гри. Кожен такий дзвінок — як удар струмом, але ми не можемо просто махнути рукою і не приїхати. А раптом цього разу щось серйозне? А раптом ми не приїдемо — і станеть ой як погано? Ця думка гризе нас, не даючи спокою. Ми боїмося, що, якщо проігноруємо її поклик, ніколи не пробачимо собі, якщо з бабусею щось трапиться.

Все почалося рік тому. Пам’ятаю, як ми з мамою примчали до бабусі о четвертій ранку, у заметному снігу, навіть як слід не встигнувши одягнутися. Я була в домашній блузці, мама — у старенькому кожусі, накинутому на нічну сорочку. Ми думали, що застанемо бабусю ледь живою, але вона зустріла нас з усмішкою і сказала, що в неї «просто тиск підскочив». За півгодини вона вже діставала з комори своє легендарне вишневе варення і запрошувала нас за стіл. Ми були в шоці, але тоді списали все на випадковість.

Ми намагалися зрозуміти, у чому справа. Умовляли бабусю обстежитися у лікарні, але вона лише махала рукою, кажучи, що «всі ці лікарі тільки гроші з людей витягують». Тоді ми привезли до неї лікаря додому. Він оглянув бабусю, поміряв тиск, послухав серце і виніс вердикт: для її років вона у доброму здоров’ї. «Їй потрібно більше спілкування, — додав лікар, дивлячись на нас з мамою. — Навідуйтеся частіше, і дзвінки припиняться». Але як же він помилявся!

Ми і так намагаємося приділяти бабусі час. Я живу за годину їзди від неї, мама — трохи ближче, але після роботи, у заторах і виснаженні, що дня приїжджати неможливо. У вихідні ми з мамою чергуємо: то я везу бабусі продукти і сиджу з нею за чаєм, то мама приїжджає, щоб допомогти з прибиранням. На свята ми завжди їдмо разом, з подарунками й квітами, щоб її порадувати. Але, здається, цього їй замало. Їй треба більше — наша увага, наші нерви, наш час.

Мама не раз пропонувала бабусі переїхати до неї. Вона готова віддати їй найкращу кімнату, оточити турботою, але бабуся невблаганна. «Не хочу бути вам обузою, — говорить вона, а потім знову дзвонить серед ночі зі скаргами. — Краще вмру у своїй хаті». Ці слова ріжуть нас, як ножем, але що ми можемо вдіяти?

Ми десятки разів просили бабусю не дзвонити, якщо їй не справді погано. Пояснювали, що кожен такий дзвінок — це стрес, це страх, це втрачені години сну. Але вона ніби не чує. Або не хоче чути. Її дзвінки продовжуються, і щоразу ми з мамою опиняємося в пастці: їхати чи ні? Ігнорувати чи повірити? Ми боїмося помилитися, боїмося проґавити момент, коли допомога справді знадобиться.

Іноді я думаю, що бабусі просто нудно. Їй бракує тепла, розмов, сміху. Можливо, ці дзвінки — її відчайдушна спроба не втратити нас? Але чому вона обрала такий жорстокий спосіб? Чому змушує нас жити у постійному страху? Я не знаю, як знайти вихід. Ми любимо бабусю, але її гра з нашими нервами виснажує нас. І все ж, поки вона дзвонить, ми будемо їхати. Бо якщо ми не приїдемо, а з нею щось станеться, цей тягар провини розчавить нас назавжди.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × 5 =

Також цікаво:

UA22 хвилини ago

Тиша під Славутичем

Зять розповідає: Мене звати Артем Вихованець, мені сорок два, я маркшейдер на шахті «Прогрес» біля Новогродівки. Донецька область, жовтень дві...

UA22 хвилини ago

Ключі від маминої квартири

— Не прикидайся, ніби нічого не розумієш! — Валентина Сергіївна впустила теку з паперами на журнальний столик так, що дзенькнула...

DE42 хвилини ago

Mama fehlt mir jeden Tag, seit dem 14. März

Ich heiße Jonas Brenner, ich bin dreiundvierzig, wohne in Freiburg, und ich rede noch immer mit meiner Mutter. Nicht laut,...

UA52 хвилини ago

Ковдра для чужого кошеняти

Я двадцять три роки працюю дезінфектором у притулку на околиці Житомира, у Корбутівці, і думала, що мене вже нічим не...

DE52 хвилини ago

Die Papiere meiner Schwiegermutter

Ich heiße Jonas Wentzel, bin vierundvierzig, wohne in Rostock und habe elf Jahre lang die Schifffahrtsagentur meines Schwiegervaters mitgeführt, ohne...

DE53 хвилини ago

Der Hund, der schon aufgehört hatte zu hoffen

An einem Dienstag im September, kurz vor halb fünf, stand ich im Tierheim Ludwigsburg vor dem letzten Zwinger im Flur...

DE54 хвилини ago

Der Hund, der Klaus Bregenz das Leben rettete

Der Hund, der Klaus Bregenz nicht gehen ließ Klaus Bregenz hat seiner Schwägerin Renate nie erzählt, warum er nach dem...

DE54 хвилини ago

Die Werkstatt trägt jetzt ihren Namen

Ich heiße Jonas Brechner, ich bin achtunddreißig und seit elf Jahren mit Meike verheiratet. Ihre Mutter, Rosemarie Kessler, hat mich...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.