Ми зближувалися заново, але він використовував мене заради помсти сестрі.

Здавалося, у мене з колишнім знову спалахнуло — а він виявився таким самим маніпулятором, як і тоді. І все зарати моєї сестри.

Я завжди вірила у відродження почуттів. Ну от, справжнє ж кохання має проросіти навіть крізь біль, гордість і помилки, правда? Тому коли після двох років мовчанки мені написав Олег — той самий Олег зі шрамом на щелі (не фізичним, але душа ще пам’ятала) — щось у мені тремтіло. Наче хтось у середині раптом прокинувся і запитав: «А що як?..»

Розійшлися ми важко. Були крики, істерики, купа непроговореного. Я навіть трохи зустрічалась з іншим хлопцем із Харкова, але… Олег залишався. Як непролечене захворювання. Тож коли він запропонував просто зустрітися в кав’ярні на Подолі (не побачення, ні-ні, просто поговорити), я погодилася. Ну справді — що може піти не так?

Він увійшов так само легко, як колись у моє життя — трохи недбалo, з тією ж посмішкою, що раніше змушувала мене топитися в його очах. Обійми, легкий поцілунок у щоку — і вуаля, я знову та сама дурнуватка, що вірить у казки. Говорили про все: про роботу (він тепер у Львові), про мого кота Рябка, про те, як змінився Київ. І я, наче під гіпнозом, почала думати: «А може…»

А потім він змінився. Ніби хтось вимкнув світло в його очах.

— Наталя… — він поклав руки на стіл і зітхнув так драматично, що я вже готова була сміятися, — я маю тобі сказати щось важливе.

— Що таке? — я відчула, як холоне під ложечкою.

— Я не хотів цього… але я брешу. Я тут не через тебе.

Моє серце рвонулося, наче переляканий птах.

— То… навіщо?

Він стиснув кулаки.

— Я використовую тебе. Щоб віддячити твоїй сестрі. Мар’яні.

Я так і вмерла на місці.

— Я… що?!

— Вона мене обдурила. Грала зі мною, сміялася за спиною… А тепер я хочу, щоб вона відчула те саме. Через тебе.

На секунду мені здалося, що земля розверзається. Моя сестра? Та, що завжди була поруч? Ні, вона не могла… Але він виглядав наполегливо.

— Вона… зрадила тебе?

— Так. І тепер я хочу, щоб вона зрозуміла, що таке біль.

Я схопила сумку так швидко, що ледь не перекинула чашку.

— Ти псих. Іди на… усе. Я не грашка у твоїх руках.

— Наталя, почекай…

— Ні. Годі.

Я вийшла на мороз, але його холод був нічим порівняно з тим, що коїлося всередині. Олег просто використав мене? Навіть не тому, що я йому подобалась, а заради якоїсь дурнуватої помсти?

Так, із серцем тепер знову біда. Але хоча б розум ясніший: краще бути самій, ніж чиїмось знаряддям. А Олегу та Мар’яні варто почати жити своїм життям — без мене посередині.