Я знаю, що була жахливою матір’ю. Прийшла побачити сина – «У мене немає матері», – відповів він і пішов

Сьогодні згадав, як був жахливим батьком. Прийшов побачити сина — «У мене немає батька», — відповів він і пішов.

Коли Олесю виповнилося три роки, наша родина розпалася. Дружина зібрала речі та пішла. Без пояснень, без жалю. Я лишився сам із дитиною, без підтримки, з порожньою кишенею та гіркотою в душі. За кілька місяців я погодився на роботу за кордоном — сподівався стати на ноги та дати синові краще майбутнє.

Олеся я залишив на опіку своєї матері. Вона водила його до садочка, вчила віршики, прасувала шкільну форму. Саме бабуся заспокоювала його вночі, коли він плакав від самотності. А я… Надсилав посилки, гроші, листи. Але приїжджав — рідко. Завжди щось заважало: робота, побут, нові стосунки.

Так, я закохався. В іншому місті, в іншій країні, в іншу жінку. І згодом зрозумів, що син — не вписується у це нове життя. Я намагався не визнавати цього, але так і було. Він став для мене чимось далеким, важким нагадуванням про минуле, від якого тікав.

Коли Олесь закінчив школу, вступив до університету. Навчався блискуче. Влаштувався в міжнародну компанію, почав працювати у Польщі. Літав у відрядження, ріс як фахівець. Я пишався ним, хоч і здалека.

Одного разу у Франції він зустрів дівчину на ім’я Мар’яна. Виявилося, що вона теж з України. Між ними спалахнуло кохання. Незабаром вони почали жити разом. А коли Мар’яна завагітніла, вирішили повернутися до Львова, одружилися та купили квартиру. Народився їхній син, Ярослав. Олесь мріяв про велику сім’ю, але дружина була іншої думки — хотіла ще пожити для себе.

Він частіше їздив у відрядження, але компенсував це грошима, подарунками, подорожами. Працював на межі сил, але вірив, що чинить правильно.

Одного разу він повернувся додому раніше — затримався майже на два місяці. Мар’яни не було вдома. Ярослав грався з нянею. Дівчина збентежилась, сказала, що господиня пішла на фітнес. У голосі прозвучало щось неправдиве. Поки Олесь розпаковував подарунки, син радісно підбіг і, взявши іграшку, вигукнув:

— У мене вже така є! Дядько Богдан таку ж подарував!

Усе стало зрозуміло. Мар’яна зізналася: у неї роман із Богданом вже понад рік, і вона не збирається це приховувати. «Ти завжди десь літаєш, я просто втомилася бути сама», — сказала вона.

Наступного дня Олесь подав на розлучення. «Я не забороняю тобі бачити сина. Але квартира моя. Шукай, де жити з коханцем», — промовив він спокійно, але твердо. Вона благала залишити житло — мовляв, дитині не буде де спати. Але він був непохитний.

Через два тижні вона стояла з сином біля дверей:

— Ми з Богданом їдемо. Нехай Ярослав поки поживе з тобою. Коли влаштуємося, заберемо його.

— Його не хоче бачити твій коханець, чи не так?

Вона мовчала.

Так почалося їхнє нове життя удвох. Олесь кинув роботу, відкрив свою справу, аби бути поруч із сином. Ярослав спочатку питав про маму, але згодом перестав. Мар’яна більше не дзвонила і не приїжджала. Олесь не хотів одружуватися знову — зрада залишила в серці шрам назавжди.

Минули роки. Ярослав виріс. Одного похмурого вечора до їхнього під’їзду підійшла жінка. Постаріла, з винуватим поглядом.

— Ле— Я ледве знайшла, де ви живете. Хочу побачити сина. Я знаю, що все зробила неправильно…