Connect with us

З життя

Как дочь и её «друзья» превратили холодильник в пустыню и довели меня до слёз

Published

on

Холодильник — не столовая! Как дочь и её «друзья» довели меня до слёз

У меня растёт дочка Алиса. Весёлая, добрая, душа нараспашку. Слишком нараспашку. Дружить готова со всеми — с одноклассниками, ребятами со двора, детьми из секций, даже с теми, кого я в глаза не видела. И вот эта весёлая компания последнее время обжилась у нас дома.

Говорят, на улице холодно, а гулять хочется. Алиса, как гостеприимная хозяйка, тащит всех в квартиру, включает музыку, раздаёт пряники, чай наливает, шумят, смеются. Сначала я не обращала внимания: ну ладно, дети пришли — посидели, разошлись. Даже радовалась — у дочки столько друзей. Но потом всё вышло из-под контроля.

На днях пришла с работы уставшая, голодная, мечтала только о том, чтобы поесть и рухнуть на диван. Но на кухне меня ждал сюрприз. Два незнакомых пацана лет десяти сидели за столом и доедали плов. Прямо из кастрюли. Моей кастрюли! Которую я приготовила на два дня, чтобы не стоять у плиты каждый вечер.

Я замерла в дверях. Мальчишки, не смущаясь, доели всё до крошки, сложили тарелки в раковину и ушли, весело махнув рукой. А я стояла, не веря своим глазам. Обед, ужин — всё пропало. Для своей семьи, для мужа и ребёнка — ничего не осталось.

Зашла к Алисе в комнату. Спокойно объяснила: угощать друзей чаем, конфетами — пожалуйста. Но суп, мясо, плов — это еда для нашей семьи, на которую я трачу деньги, заработанные потом, и своё время. Я готовлю не для того, чтобы чужие дети ели из нашей посуды, пока нас нет дома.

Алиса молча хлопнула дверью и заперлась. Через пару минут из-за двери донёсся её голос:

— Ты просто жадина! Своя мать, а друзьям даже поесть не разрешаешь!

Обиделась. Надулась. Не вышла даже на ужин. Хотя я, стиснув зубы, снова почистила картошку и пожарила котлеты — чтобы хоть кто-то поел нормально.

Утром я твёрдо сказала: «Еды хватит на два дня. Я прихожу поздно, ночью готовить не буду. Если ты взрослеешь, учись понимать простые вещи». Дочка отвернулась и ушла в школу, не сказав ни слова.

Когда я вернулась после одиннадцати — муж жарил яичницу. Потому что еды снова не было. Алиса опять привела своих друзей. Пока мы работали, они опустошили холодильник дочиста. Ни супа, ни котлет, даже колбасы не осталось. Только фантики и грязные тарелки.

Алиса снова заперлась в комнате. На вопросы не отвечала. Мы с мужем переглянулись — оба поняли, что ситуация зашла слишком далеко. Дело не в еде. А в том, что ребёнок нас не слышит. Не хочет слышать. Считает врагами только потому, что мы просим элементарного — уважать дом, труд и чужие границы.

Я не жадина. У нас не бедная семья, но мы всё зарабатываем своим трудом. И я не могу позволить себе кормить чужих детей. Не могу морально. И не хочу.

Я чувствую усталость. Чувствую отчаяние. Мне больно, что моя дочь воспринимает мою заботу как жадность. Моя мать говорит — возьми ремень. Но я не верю в ремень. Верю в разговор, в объяснения. Только что делать, если ребёнок не хочет слушать?

Может, я что-то упустила в воспитании? Может, была слишком мягкой? Или просто Алиса сейчас в переходном возрасте, и это временно? Не знаю. Я в растерянности.

Скажите, кто-нибудь сталкивался с таким?
Как достучаться до подростка, который считает, что мать — это бесплатный повар и холодильник в одном лице?
Как вернуть уважение к семье и научить ценить чужой труд?

Я просто хочу снова видеть в глазах дочери благодарность.
А не упрёк за то, что борщ — не общепит.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

два × один =

Також цікаво:

UA13 хвилин ago

Тиша під Славутичем

Зять розповідає: Мене звати Артем Вихованець, мені сорок два, я маркшейдер на шахті «Прогрес» біля Новогродівки. Донецька область, жовтень дві...

UA13 хвилин ago

Ключі від маминої квартири

— Не прикидайся, ніби нічого не розумієш! — Валентина Сергіївна впустила теку з паперами на журнальний столик так, що дзенькнула...

DE33 хвилини ago

Mama fehlt mir jeden Tag, seit dem 14. März

Ich heiße Jonas Brenner, ich bin dreiundvierzig, wohne in Freiburg, und ich rede noch immer mit meiner Mutter. Nicht laut,...

UA43 хвилини ago

Ковдра для чужого кошеняти

Я двадцять три роки працюю дезінфектором у притулку на околиці Житомира, у Корбутівці, і думала, що мене вже нічим не...

DE43 хвилини ago

Die Papiere meiner Schwiegermutter

Ich heiße Jonas Wentzel, bin vierundvierzig, wohne in Rostock und habe elf Jahre lang die Schifffahrtsagentur meines Schwiegervaters mitgeführt, ohne...

DE44 хвилини ago

Der Hund, der schon aufgehört hatte zu hoffen

An einem Dienstag im September, kurz vor halb fünf, stand ich im Tierheim Ludwigsburg vor dem letzten Zwinger im Flur...

DE45 хвилин ago

Der Hund, der Klaus Bregenz das Leben rettete

Der Hund, der Klaus Bregenz nicht gehen ließ Klaus Bregenz hat seiner Schwägerin Renate nie erzählt, warum er nach dem...

DE45 хвилин ago

Die Werkstatt trägt jetzt ihren Namen

Ich heiße Jonas Brechner, ich bin achtunddreißig und seit elf Jahren mit Meike verheiratet. Ihre Mutter, Rosemarie Kessler, hat mich...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.