Кохання з верхнього поверху

Сусідка знизу — кохання згори

Віктор з досадою підвів очі до годинника — ранок лише почався, а день уже зіпсований. Замість валіз, квитків і довгоочікуваного вильоту з Олесею до моря — він зривався у рідний, задушливий під’їзд старої п’ятиповерхівки. Все як завжди. Сестра Марія, сльози, термометр і благання: «Ну посиди з дітьми, мені більше ні до кого звернутися…».

Він не хотів. Правда. Хотів бути чоловіком з відпусткою, з жінкою, з коктейлем у руці. А замість цього — двоє галасливих племінників, рюкзак іграшок і перегар від сусідки, яка відчинила двері й ахнула:

— Віть, це що за малята з тобою? Ти що, одружився?

Катруся — сусідка знизу. Руда, жвава, з очима, як у лисиці. Він двічі затоплював її квартиру, поки господарі не замінили кран. Мати її — добра жінка, не вимагала жодної копійки, а сама Катруся з тих пір постійно підморгувала. Хоча Вітькові здавалося, що вона ще до школи ходить.

— Ти чого на уроках не сидиш? Матері твоїй скажу! — хмикнув він, дивлячись, як Катруся почервоніла.

— Я вже коледж закінчила! На роботу влаштовуюся! — відповіла вона, перекидаючи рюкзак через плече.

— Звичайно, схожа на прогульницю. Сама в дзеркало подивися!

Вони посміялися, Катруся метнулася в квартиру, а Віктор пішов за машиною — старою, але своєю, купленою в кредит. Олеся, звісно, скривилася: «Міг би й щось краще взяти». Але він пишався навіть нею. Він упертий. Все буде — і квартира, і машина, і статус, і Олеся.

Але не сьогодні.

Сьогодні — затори, спітнілі сидіння, верескливі діти на задньому ряду й сестра в сльозах:

— Пробач, Віть, ну правда, більше ні до кого…

Марія лежала в лікарні, мати їх із Марією теж занедужала від переживань. А батько… Ну, Олексій був батьком лише на папері. Пити, гуляти, зникати — це все, що він умів.

Діти повисли йому на шиї: «Дядьку Вітьку!». Він обійняв їх, обіцяв морозиво й повіз у свою орендовану «однушку».

Катруся знову трапилася в під’їзді.

— Це все твоє? — очі її стали круглими.

— Ага, підбрав на зупинці, — усміхнувся він. — Не встиг відвернутися — ось і причепилися.

Діти засміялися, а Катруся зніяковіло подивилася. Він поправився:

— Та жартую. Це племінники. Сестра в лікарні, я за ними доглядаю.

В квартирі діти відразу влаштували хаос. Віктор готував їм яєчню, потім водив у парк, купував фастфуд і кульки. Вони були в захваті. Але на третій день почалися капризи: Оленка скаржилася на горло, Данилко — на живіт. Плач, сльози, «хочемо до мами»…

У двері постукали. Віктор відчинив — Катруся.

— Я чула, вони плачуть… Можливо, допомогти? Я медколедж закінчила.

Вона увійшла, принесла старі іграшки, тихо вклала дітей спати, обв’язала горло Оленці хустиною, погладила Данилка по животу. І він, не встигнувши сказати «дякую», заснув у неї на руках.

— Підемо на кухню, я тобі хоча б бутерброди зроблю, — пробурчав Віктор, прикриваючи двері у кімнату.

Вони сіли на кухні. Катруся, попиваючи чай, запитала:

— А твоя… коли дітей забере?

— Моя? Та що ти! Це сестра. Своїх у мене нема. І поки не передбачається.

Катруся усміхнулася, і він зрозумів — вона справжня. Затишна. Тепла. Не як Олеся, не як ніхто до неї.

Катруся залишилася ще на день. Потім на два. Потім — назавжди. Разом вони гуляли з дітьми, готували, сміялися. І в парку, коли продавщиця кульок сказала: «Яка у вас гарна сім’я!» — у Віктора стиснуло в грудях. Він подивився на Катрусю, на дітей, і йому не хотілося, щоб це закінчувалося.

Олеся подзвонила через тиждень. Її голос був холодним:

— Ти де? Ні слуху ні духу. Усе з тобою ясно.

І все, що він відчув — нічого.

Коли Марію виписали, племінники благали:

— Дядьку Вітьку, можна Катрю з нами? А ти її любиш?

Оленка, не дочекавшись відповіді, заявила:

— Я знаю, що любиш. І вона тебе. Ми будемо фату носити на весіллі.

Катруся почервоніла, сором’язливо гладила дітей по голівках, а Віктор дивився в дзеркало і думав: «Господи, дякую Тобі за цю руду дівчину знизу».

І коли вони під’їхали до дому, Марія вийшла з матір’ю, побачила Катрю — і скрикнула:

— Ну нарешті ти когось знайшов! Яка хороша дівчина! Катрусю? Ласкаво просимо до родини!

Віктор лише усміхнувся.

Назад їхали мовчки. Потім Катруся раптом сказала:

— У тебе така затишна машина. І взагалі… з тобою надійно.

А він просто запитав:

— А давай завтра разом у парк? І обід у мене, суп залишився твій — без тебе навіть їсти не хочетьА через рік у них народився син, і Віктор нарешті зрозумів, що справжнє щастя — це не далекі моря, а теплі руки Катрусі, сміх дітей і цей старий під’їзд, де все почалося.