Спокійний вечір перериває раптовий дзвінок у двері.

Оксана готувала вечерю, накриваючи стіл для себе та чоловіка. Вечір обіцяв бути тихим, затишним, аж раптом тишу порвав різкий дзвінок у двері. Гостей вони не чекали, і цей звук завис у повітрі, ніби передвісник чогось несподіваного.

— Іване, відчини, будь ласка, хто там? — гукнула Оксана з кухні, витираючи руки об рушник.

Іван, відірвавшись від телевізора, неохоче підвівся й пішов до дверей. Відкривши їх, він завмер, не вірячи власним очам.

— Тітонько Маріє? Ви звідки взялися? — у його голосі відчувалося щире здивування. Перед ним стояла старша сестра його покійної матері, жінка, яку він не бачив роками.

— Добривечір, Іванку. Ось, вирішила до вас завітати. Можна зайти? — Марія посміхнулася, але в її очах мигнула втома.

— Звичайно, заходьте! — Іван відступив, пропускаючи гостю. — А чому не попередили? Я б зустрів вас на вокзалі.

— Та так, спонтанно вийшло, — відповіла вона, обережно ставлячи на підлогу важку торбу. — Була у сестри твоєї у Львові, а тепер ось до вас, у Київ, заїхала.

Оксана, почувши голоси, вийшла з кухні, поправляючи фартух. Побачивши гостю, вона ледь поморщилася.

— Доброго здоров’я, Маріє Іванівно! Оце так сюрприз… Вечерятимете з нами?

— Не відмовлюся, дякую, — відповіла жінка, спрямовуючись до ванної, щоби помити руки.

Оксана кинула на чоловіка пильний погляд, ледве стримуючи подразнення.

— Я й гадки не мав, що вона приїде, — шепотом виправдовувався Іван.

— І надовго вона до нас? — Оксана схрестила руки. — Нам ще її по місту возити, годувати? Навіщо вона взагалі з’явилася?

— Заспокойся, зараз усе з’ясуємо, — Іван знизав плечима, намагаючись не загострювати.

Повернувшись, Марія Іванівна поставила на стіл торбу з гостинцями.

— Ось, привезла вам із села: мед свіжий, від сусіда, часник, трави різні. У вас у місті за таке, певно, цілий статок беруть. Ну, розказуйте, як живете? Як синок ваш?

— Живемо, як усі, — почав Іван. — Квартиру в іпотеку взяли, працюємо, вертимось. Богдан у десятому класі, захопився програмуванням. Незабаром із тренування повернеться. А у вас як справи?

— Молодці, що квартиру взяли, — кивнула Марія. — А я ось вирішила рідню провідати. Після смерті вашої мами, Іване, зв’язок із вами майже зник. Ви в місто не приїжджаєте, справи, розумію. А мені самій у селі сумно. Старість, як кажуть, не радість…

— Котлети у вас, Оксанко, просто смаколик, — додала вона, відкушуючи шматочок. — І квартира затишна, молодці.

— А надовго ви до нас? — обережно запитала Оксана, намагаючись приховати нетерпіння. Іван кинув на неї докірливий погляд.

— На денек-другий, — відповіла Марія. — Хочу ваше місто подивитися, давно не була. А потім далі поїду. Побачуся з вами, з Богданом. Ти, Оксано, така гарнюня, і господиня чудова.

Оксана витиснула усмішку. Компліменти були приємні, але ситуація все одно напружувала.

— Спати вам, мабуть, на кухні доведеться, на розклад— Та я невибаглива, де постелите, там і ляжу, — махнула рукою гостя.