Підійшовши до дверей, я натиснула на дзвінок, і миттю пролунали поспішні кроки.

Моєму онуку недавно виповнилося десять років — кругла дата. Я заздалегідь підібрала подарунок, який, на мою думку, ідеально підійде для такого випадку. Це була велика коробка з конструктором, про який він давно мріяв. У призначений день я зібралася, наділа свою найкращу сукню та вирушила до них додому. Підійшовши до дверей, я натиснула дзвінок, і за мить почулися швидкі кроки.

— Заходь у кухню, мамо, — сказала моя донька, відчиняючи двері. Її голос звучав тепло, але з легким відтінком втоми, ніби вона цілий день готувалася до свята. — Ти ж пам’ятаєш, як звати нашого іменинника?

Я посміхнулася, переступаючи поріг. Звичайно, я пам’ятала, що мого онука звати Олесь. Але замість відповіді лише кивнула, тримаючи в руках яскраво запакований подарунок. У кухні вже був накритий стіл: барвисті тарілки, серветки з мультяшними героями та великий торт із десятьма свічками, який чекав своєї хвилини. Олесь сидів на чолі столу, сяючи від щастя. Його друзі, такі ж десятирічні непосиди, гучно щось обговорювали, перебиваючи один одного.

— Бабусю, це ти? — скрикнув Олесь, побачивши мене. Він підбіг, обійняв, а потім цікаво впілився в коробку у моїх руках. — Це мені?

— Звичайно, тобі, любий, — відповіла я, передаючи йому подарунок. — Відкривай, не тягни!

Хлопчик із захопленням розірвав папір, і його очі спалахнули, коли він побачив конструктор. Діти одразу ж оточили його, розглядаючи коробку та наперебій пропонуючи, що можна збудувати. Я дивилася на цю метушню й відчувала, як серце наповнюється теплом. Немає нічого кращого, ніж бачити радість дитини, особливо в такий день.

Моя донька, яку я подумки звала Соломією, підійшла до мене й тихо промовила:

— Дякую, мамо. Ти завжди знаєш, як його зрадіти.

Я лише знизала плечима, наче це було очевидно. Але насправді я довго думала, що подарувати. Десять років — це вже не просто дитяче свято, це вік, коли дитина починає відчувати себе майже дорослою. Хотілося, щоб подарунок був не просто іграшкою, а чимось, що залишиться в пам’яті.

Свято тривало. Діти гралися, сміялися, а потім настав момент дмухати свічки. Олесь загадав бажання, глибоко вдихнув і одним подихом загасив усі десять вогників. Гості заляскали, а Соломія почала розрізати торт, роздаючи всім по шматочку. Я сиділа осторонь, спостерігаючи за цією веселою метушнею, і думала про те, як швидко летить час. Здається, ще вчора Олесь був зовсім малечею, а тепер він уже такий дорослий, із власними інтересами та мріями.

Коли торт з’їли, а діти розбіглися грати, Соломія сіла поруч ізМи посиділи мовчки, дивлячись, як Олесь із друзями будує велетенську вежу з конструктора, і в цю мить я відчула, що щастя — це так просто.