Не приходь назад, онуче…

Не повертайся, онуку…

— Та все, діду, їду! Гарно у вас, прямо як у дитинстві! Лазня — просто казка! Ніби заново народився! Може, наступних вихідних знову завітаю!
— Краще більше не приїжджай, онуче… — бабуся витерла руки об фартух і важко зітхнула.
— Ба, що це ти? — Іван аж остовпів. Він же був певний, що для діда з бабусею він завжди — рідний, коханий. До дванадцяти років жив з ними, називав їх татом і мамою.
— Та марно це все, — різко сказав дід, дивлячись з-під густих брів. — Зрозумів тепер, чому жінка від тебе втекла. І як ти, скажи на милість, таким виродився…

Він махнув рукою, розвернувся і, прихромаючи на больову ногу, пішов до комори.

— Ді-і-іду! — Жінка вибігла на ґанок боса, забувши про вітряний вересень і мряку. Листя берези сліпо билось об обличчя, а по небі гналися свинцеві хмари.

— Ді-і-іду, Іван дзвонив! Їде! Радість же яка! — скрикнула вона, притискаючи руки до грудей.

Старий випрямився, скрипнув спиною, витер піт з чола рукавом поношеної телогрейки.

— Ти чого боса вискочила? Захворієш! — сердито насупився. — Іди в хату, зараз прийду.

— Та я ж… просто поділитися, серце не стерпіло…

— Іди, кажу!

Баба схлипнула і поплелась до хати. А в душі клекотіло. Іван — їх Івасик, світ у віконці. З пелюшок ростили, перші кроки, перше слово — «баба»… А потім донька оголосилася. Забрала. Забрала, тільки «на ноги стала». Через дванадцять років. Ніби в борг брала, і термін сплив. Дід тоді лютував, ганяв доньку, соромив, та все марно — поїхали. Іван плакав, спершу часто дзвонив, потім рідше… все рідше…

І з тих пір у хаті — тиша. Душа спустіла. А як одружився — навіть не сказав. Дізналися від чужих. Було болюче. Ображено. І ось — подзвонив, їде. Надія в серці теплим медом розлилась.

Три дні баба крутилася, як перед Великоднем. Підлогу вимила, пирогів напекла. Не спала — гадала: який став, виріс, мабуть, красень…

Під вечір у двір заїхала чорна, блискуча машина. Вікна — непроглядні. Мурашки по шкірі. З салону вийшов Іван — кремезний, коротко стрижений, у модній куртці. Посміхнувся. Привітався.

— Діду, бабусю! Є що поїсти? З голоду гину!

— Є, онучку, звісно. Заходь…

Подарунків ніхто й не чекав — не ті часи. Але хоч по-людськи… Хоч щось…

Наївся, ноги на стіл закинув, цигарку запалив і почав розповідати, як у нього «усе кайфово». Дід скривився, губи затремтіли, встав і пішов до дроворуба.

А той не вгавав. Про дружину свою розказував — доньку депутата. Як вона його «не цінувала», все скаржилась татусі. Як на роботу силкували, а він не для того, мовляв, одружувався. Звільнили. ЖиЕгор завів двигун, і машина зникла в темряві, наче її й не було, а дід із бабою стояли на порозі, слухаючи, як дощ стихає, ніби хтось зашкрябав по землі довгим нігтем.