Дорога до минулого

Старенький друг

Та квартирка відразу припала мені до душі. Невеличка, затишна, меблі скрізь радянські, навіть стінка — югославська з кришталем. Килим на стіні, чайник на плиті злегка задимлений, холодильник «Дніпро» у кухні. На вікні — радіо. Старе, доброте радіо, звідки лунав «Промінь». Тепло так віщав. З тріском, з легким шипінням, з піснями з минулого. Телевізора не було, та я й не сумував.

Приходжу з роботи, радіо роблю голоснішим, чайник ставлю на вогонь. Потім наливаю окріп у глечик, вдихаю ароматний пару і стою біля вікна, дивлюся на вулицю. Радіо говорить, а я на небо дивлюся. На темно-синю безодню, на бліді розмиті зірочки, на місяць із щербиною. І мовчу. З ким мені балакати? Сам у цій квартирці жив. Так і жив, доки не познайомився з новим сусідом. Богданом його звали. Бодьком. Гарний хлопець.

Тоді я з роботи вернувся пізно. Цілий день біля верстата, аж спину ломить, ноги мов у ваті. Заходжу на кухню — а він сидить. Бодько. Дивиться на мене. Я спершу хотів образитися, навіть пояс зняти, а він як подивиться своїми блискучими очима — я й руку опустив. Чайник на плиту поставив і сів поряд. Я на нього, він на мене. І не йде. Просто мовчить.

Налив собі чаю, дістав з пакета печиво й поклав на стіл. Бодько аж шию витягнув, як побачив солодке. Я йому одну печеню простягнув, а він понюхав, чемно відвернувся й сидить, радіо слухає. Послухали новини, дізналися, що у світі діється, а потім я пішов спати. Бодько лишився на кухні, радіо слухати. Тільки вранці кудись подівся. По справах, мабуть. Мене ж чекав завод і вірний верстат, а чим він займався — хто ж знав. Він лише ввечері повернувся, коли я прийшов із магазину, поставив на стіл торбинку. А там — в’ялена таранька, пляшка холодного пива й овсяне печиво. Так і зажили разом. Я й Бодько.

Приходжу з роботи, наливаю пива, чищу рибу й сиджу, балакаю з Бодьком. Він не пив, де ж йому. Лише слухав і мовчав. Тільки іноді, коли я надто запалювався, починав ходити по кухні. Туди-сюди. Походить, заспокоїться й знову за стіл. Сяде й дивиться своїми блискучими очима. Слухає. А мені добре. Виговорився, вилив із себе всю гіркоту — і на душі одразу легше. Бодько знав це, тому й мовчав.

А ще він любив слухати радіо. Особливо старі пісні. Бувало, прийду з роботи, а Бодька на кухні нема. Включу радіо, тільки чайник поставлю, обернуся — а він уже тут. Сидить, слухає й дивиться своїми блискучими очима. І йому добре, і мені. Поїмо, радіо послухаємо й до пізньої ночі балакаємо. Розповідав йому все. Що нового на заводі, яке залізо привезли, як Василь трохи не потрапив у халепу. І про минуле теж. Бодько уважно слухав. Мовчав, блищав очима й слухав. Гарний хлопець. Особливо любив слухати про мою службу.

Ох, усе йому розповів. І як молодим на фронт потрапив, як ледь у полон не взяли, як горіли танки. І про гарячу кашу казав, і про контузію. А Бодько слухав. Розумний був. Не кожен мовчанням бесіду підтримає, а він міг. Розповідаю йому про друзів, товаришів, сльозу втираю, а він подивиться так жалісно, до руки торкнеться — і одразу легшає. Пощастило мені з сусідом. Любив я його, а він мене. Не любив лише, коли я п’яний приходив. Подивиться осудиливо й відвернеться. Навіть радіо ставало йому нецікавим.

Якось напився з мужиками, а коли додому прийшов, Бодько, побачивши мене, одразу сховався у кімнаті. Соромно стало, що горілкою минуле заливаю, а не з ним ділюся, як колись. Засунув пляшку у холодильник, радіо включив і цигарку запалив. Сумно стало, а коли мені було сумно, Бодько завжди приходив. Навіть якщо ображався. Ось і тоді прийшов. Сів поруч, до руки торкнувся й дивиться, мовчить. Ну, я й почав скаржитися на життя, гірким димом закусуючи. А потім зрозумів — а на що скаржитись? Квартирка є, їжа є, навіть друг є. Який вислухає, заспокоїть і помовчить поряд. Ех! Викинув тоді все горюче з дому. Лише холодне пиво з таранькою дозволяв. І Бодько не був проти. Сяде, понюхає рибу й мовчатиме, слухатиме мене, поки я не піду спати. Знав, що він ще довго на кухні сидить, коли я вже сни бачу.

А одного разу він зник. Тиждень не з’являвся. Сумно мені стало, самотньо без Бодька. Звик уже до наших пізніх розмов на кухні. Радіо включав, пляшкою грюкав — але Бодько не приходив. Понесло мене тоді у магазин. За пляшкою. Сумно було. Але Зоряна, продавщиця, руки в боки вперла й головою хитає. Не продала мені пляшку, але пиріжків дала. З картоплею. А через три дні прийшла до мене. Рум’яна, усміхнена, добра. Борщу зварила, ще пиріжків напекла, побалакала трохи й побігла. У них тоді звіт був. Сказала, що завтра завітає.

Коли вона піКоли вона пішла, я зненацька зрозумів, що мені так бракувало чогось світлого, як ця жінка, і згадав, як Бодько колись так само зігрівав мої вечори своєю мовчазною присутністю.