Втікаючи від самотності: Пенсіонер, який зрозумів ціну свободі

—Дітей виховали, і тільки-но я на пенсію вийшов — вона й утекла! Уявляєш? — скаржився сивий дідусь у вишиванці своєму шашковому супротивнику.

Осінь тільки почала золотити подвір’я, кидаючи під ноги жовто-червоне листя. Повітря — свіже, наче після дощу. Як заведено, літом усі пенсіонери збиралися у парку біля хрущовки. Облюбували собі куточок із трьома лавками — там і тусувалися, поки спека не відступала. А з холодами просто перемістилися до під’їзду.

—Може, це ти винен, а не вона? — пожартував супротивник, переставляючи туру. — Від гарного чоловіка жінки не тікають.

Ярослав, той самий шашист, колись і сам через таке пройшов, тому знав, звідки ростуть ноги в цієї втечі.

Дідусь у вишиванці підвів на нього блакитні, як осіннє небо, очі й усміхнувся:

—Шах і мат, Ярославе! А що до Ганнусі — то вона спеціально! Знає, що я без неї — як риба без води, ось і вдарила по болючому. Перед виходом так і сказала: «Набридло мені тебе годувати, Тарасе! Сам нічого не вмієш? От і йду — нехай зрозумієш, як це!» Навіть не сказала, куди.

—І як воно тепер, Тарасе? — запитав Ярослав, згадуючи власні почуття.

—Погано… Точніше — нудно! Хотів у перший же день гульнути — навіть пляшечку «Горілки з перцем» придбав… Приніс, у холодильник поставив, а відкрити так і не наважився. Немає нікого, хто б нарікав: «Не смій!» Тиша… І раптом усі бажання зникли. Така нуда навалилася…

Ярослав реготав. Він розумів Тараса до кінчиків пальців.

Тарас задумався, дивлячись на шашкове поле. Чоловіки довкола спостерігали — чи з цікавістю, чи зі співчуттям. Без дружини у такому віці залишатися ніхто не хотів.

—Подзвони їй, скажи, що покаявся, — запропонував наймолодший із компанії.

Тарас махнув рукою:

—Та хто ж її зрозуміє!

—Ось я, як у селі був, кіз пас, — раптом вставив сусід із четвертого. — Якщо коза втекла — морквою приманював. І ти свою привабливості додай! А далі — справа техніки…

—Чим приманювати? — сміявся Тарас. — У неї вже все є!

—А давай я подзвоню, скажу, що пять разів до тебе заходив, а двері не відчиняють? — підказав Володимир, сусід по сходовці.

—Оце думка! — аж підскочив Тарас. — Прилетить одразу! А я ось тут із квітами, тістечком…

На тому й розійшлися.

…Наступного дня, як і домовилися, Володимир подзвонив Ганні й переконливо сказав:

—Вашого Тараса вже тиждень не видно, двері не відчиняє… Може, щось трапилося?

А Тарас тим часом носився, як навіжений: вранці збігав у крамницю, накупив усього смачного, потім до квітникаря — три ромашки, і швидше додому.

—Ох, і набігався ж я… — зідхнув він.

Але вирішив, що у спортивних штанах вибачатися — несолидно. Одягнув свій «святковий» костюм (той самий, що Ганна колись купила на весілля племінниці) і почав стіл застеляти. Усе приготував, торт у холодильник, чайник на плиту. Сидить, чекає.

У костюмі пече, але знімати не можна — треба предстать перед Ганною у всій красі!

Бігав до вікна — не йде! Потім вирішив зустрічати із квітами. Взяв ромашки, одна вже й похилилася… Дістав горілку, ковтнув для сміливості.

Так і просидів годину на дивані, аж поки дрімота не звалила його. Ліг обережно, щоб костюм не зім’яти, квітки притиснув до грудей — щоб не втратити…

…Ганна приїхала пізно. З Полтави, від сестри, п’ять годин поїздом, потім ще й на таксі.

Підійшла до під’їзду — а у вікнах темрява! Серце стиснулося, і вона майже бігом кинулася до дверей.

Тихенько відкрила, увійшла… Тихо.

—Тарасе?..

Увімкнула світло — і аж присів—Тарасе?! — гукнула вона, а потім побачила його на дивані з квітками, розсміялася крізь сльози і пригорнула свого бовдура, який, прокинувшись, прошепотів: “Ну от і добре, бо я вже й холодець приготував, тільки не знаю, чи схожий…”