За ради кохання

— Дівчино, не підкажете, де вулиця Шевченка? Ходжу колами, ніхто не знає.

Перед Олесею стояв симпатичний хлопець із великою чорною сумкою через плече.

— Це у вас такий стиль знайомитися? — спитала вона.

— Мене Тарасом звати. А вас?

— Світлана, — усміхнулася Олеся й пішла далі, але хлопець наздогнав її.

— Я, правду кажу, шукаю вулицю. Друг запросив на весілля, а я місто зовсім не знаю.

Олеся тільки зараз помітила, що на ньому сорочка у клітинку, широкі штани, а не облягаючі, як носить молодь. І сумка подорожня. Видно, що не місцевий.

— Пройдіть прямо до світлофора, потім праворуч у провулок. Це і буде Шевченка, — сказала вона, пом’якшівши.

— Дякую. — Тарас широко посміхнувся, і його обличчя змінилося. — То все ж таки, як вас звати?

— А вас?

— Мама любить Шевченка, тому назвала мене Тарасом. Краще ж, ніж Яремою, правда? — Він засміявся своєму жарту.
Олеся ніколи не чула, щоб хлопці так щиро сміялися, від душі.

— Не знаю, чи любила моя мама поетів, але мене назвала Олесею. — Вона теж засміялася.

— А підете завтра зі мною на весілля? Друг одружується. А я тут нікого не знаю. — Він дивився на дівчину з надією.
Вона зніяковіла. Хлопець здавався щирим, приємним.

— Вибачте, у мене завтра іспит, треба готуватися. — Вона знову спробувала піти.

— Скажіть мені номер телефону, і я піду. Як же я зможу повідомити вам, о котрій весілля?

— А я хіба сказала, що піду з вами? — здивувалася Олеся.

— Ні, але… Ви студентка? Дайте вгадаю… — Тарас зробив вигляд, що задумався. — Ви майбутній лікар.

— Так. А як ви вгадали? — здивувалася Олеся.

— Моя мама каже, що найвідзивніші люди — це вчителі й лікарі. Я не піду, поки ви не скажете мені номер. Піду за вами, щоб дізнатися, де живете. Завтра прийду, стану посеред двору й гукатиму ваше ім’я.

Олеся неохоче продиктувала номер.

— Я подзвоню! — гукнув їй услід хлопець.

Мати дуже хотіла, щоб Тарас продовжив навчання після школи. Але для бюджетного місця йому не вистачило балів, а на платне не було грошей. Тарас, як усі хлопці, більше любив грати у футбол, аніж сидіти за підручниками.

Жили вони з матір’ю удвох у невеликому селищі, де була лише одна школа, в якій мати працювала вчителькою української мови. Навіть лікарня була, але з серйозними хворобами люди їхали до обласного центру.

Тарас влаштувався в майстерню до батькового друга. А до інституту вступить після армії. Дівчатам він подобався, але поки жодна не торкнулася його серця.

Батько загинув, коли рятував дитину з палаючого будинку. Того літа стояла спека, пожежі траплялися часто. Хтось із сусідів випадково залишив непотушену цигарку…

Наступного дня Тарас подзвонив Олесі. Запитав, як іспит, нагадав про весілля.
Була субота, готуватися було не до чого, і Олеся погодилася піти. Стояв теплий травень. Калина відцвітала, кидаючи на асфальт білі пелюстки. Коли Тарас побачив її, завмер у захваті.

Після весілля він проводив її додому. Вони цілувались біля під’їзду.

— Я завтра їду. Приїжджай до мене. У нас дуже красиво. З дзвіниці відкривається такий вид, що дух захоплює. У нас свій будинок, батько його збудував. Річка ділить селище навпіл.

Коли батько був живий, ми часто ходили на рибалку. Ранком над водою туман, роса на траві, і така тиша, що чути, як риба плюскається. Ми ловили окунів, плотичок, одного разу навіть щуку. Ось таку. — Тарас розвів руки. — Ну, трохи меншу… Коли я в армії служив, мені снилось наше селище. Так хотілося швидше повернутися…

— А чому ти не вступив одразу на заочне? — спитала Олеся.

— Мама сказала, що освіта має бути повною. Але, здається, вона просто хотіла, щоб я поїхав із селища.

Розставатися не хотілося. Вони говорили б до світанку, але Тарас помітив, що дівчина дрижить.

Вранці, вже в автобусі, він надіслав смс: «СкуРоки минали, і вони згадували той день на мосту, коли доля випробувала їхню любов, але вона лише зміцніла, як коріння старого дуба, що тримає землю.