Повернення додому

**Повернення**

“Оленко! Де ти? Оленко!” – Оксана влетіла в хату, окинула очима порожню кімнату та вискочила на ґанок, стукаючи підборами та грюкаючи дверима. “І де ж її шукати?” – від розпачу й досади вона тупнула ногою.

З-за рогу хати показалася невисока дівчина з пластиковим тазом у руках.

“Ну нарешті. Кричу-кричу тобі…” – Оксана зістрибнула з ґанку до подруги.

“Білизну в городі вішала. А що трапилося?” – Оля поставила таз на призьбу.

“Трапилося.” – Оксана блиснула карими очима з-під густої чорної чубки.

Вона хотіла потішити подругу, не викладати одразу новину, але не витримала, випалила на одному подиху:

“Івась повернувся.”

“Справді?” – в Олиних очах недовіра змінилася радістю, збентеженням і знову недовірою.

“Так, не брешу. Сама бачила. Мати його теж не відпускає, сумувала.”

“Ходімо!” – сміючись, сказала Оля й перша кинулася з двору.

Сонце щедро заливало село теплим світлом, річка вилася серед зарослих берегів, і весь світ був неймовірно гарним. Але Оля нічого не помічала навколо. Серце вибивало радісно: “Іван! Іван!” – у передчутті довгоочікуваної зустрічі.

“Дивись, він онде!” – Оксана схопила Олю за руку.

Назустріч йшов Іван у військовій формі. Побачив дівчат і кинувся до них.

Радість затопила Олине серце. Вона зірвалася з місця й кинулася йому назустріч, впала в обійми, притулилася всім тремтливим тілом.

Оксана стояла осторонь і з заздрістю дивилася на зустріч закоханих. Іван їй теж подобався, але він, окрім Олі, нікого не помічав. Закінчив школу на два роки раніше, залишився допомагати батькам. Господарство у них велике, жили з продажу врожаю, молока й м’яса. Через рік Івана забрали до війська.

“Що він знайшов у цій Олі? Я ж гарніша. Чому їй усе?” – думала зі злістю Оксана, нервово кусаючи губи. Очі наповнилися сльозами. Вона побігла додому, кинулася на ліжко, втулилася в подушку й дала волю сльозам.

“Що сталося?” – із кухні вийшла мати.

“Нічого.” – буркнула Оксана.

“Ну-ну. Заздриш? Думаєш, женихи тобі не трапляться? Ось Андрій, що з тебе не зводить очей. Добре заробляє, статний, хата своя.”

“Мамо!” – Оксана заридала ще голосніше. “Я поїду. Здам іспити й поїду. До обласного центру.”

“Що ти видумала? Чекають там тебе, як же. Ні, дитино, де народився, там і згодився. Поїдеш, а вони лишаться…” – почала було мати.

“Ні! – Оксана підвела голову. – Я краща, фігура в мене краща. Оля народить – розпливеться, як тісто. Треба щось придумати. Головне – не залишати їх наодинці.” Сльози всихли.

“Оце й гаразд.” – мати схвально кивнула й пішла до печі.

Незабаром прибігла Оля. Оксана побачила, яким щастям світяться її очі, і серце знову стиснулося від заздрощів. Вона насилу посміхнулася.

“Чого так шОля витерпіла багато, але врешті її сердечна радість перемогла всі злидні, і вона відчула, що справжнє щастя все ж повернулося до неї.