Чому ви не можете? Це ж ваша мати. Ви плакали біля неї, а тепер не хочете попрощатися? – Ірина ледь стримувала обурення.

— Як це не можете? Це ж ваша мати. Ви плакали біля неї в палаті, а тепер не хочете ховати? — Оксана задихнулася від обурення.

— Оксано Володимирівно, пацієнтка з четвертої палати сказала, що Коваленко померла.

Оксана поклала ручку, підвелася від столу, глянула у дзеркало на шафі, заправила під медичний чепець вибивається пасмо волосся і вийшла з ординаторської.

Двері до четвертої палати були напіввідкриті, і Оксана непомітно зайшла. Біля ліжка Ганни Іванівни Коваленко стояв згорблений чоловік. Щось шепотів і голосно зітхав. Оксана підійшла й одразу зрозуміла — Ганна Іванівна справді померла: лежить із заплющеними очима, рот напіввідкритий.

Вона глянула на сусідні ліжка. Одне було порожнє, а на іншому лежала літня жінка, яка одразу ж підкликала Оксану рукою, наче тільки й чекала цього моменту. Оксана підійшла.

— Він так уже десять хвилин стоїть. Зітхає та благає прощення. Не велів нікого кликати, сказав — прощатися хоче, — прошепотіла жінка, витріщивши очі для додаткової ваги своїм словам.

Оксана повернулася до померлої.

— Треба винести її з палати, інші пацієнти хвилюються… — вона змовкла, коли чоловік різко обернувся до неї з заплаканим, червоним від сліз обличчям. — Ваша мама померла. Цього не змінити, — тихо сказала вона.

*”От так, дорослий чоловік, а так розривається за матір’ю. Мабуть, дуже любив…”*

— Від чого її лікували? — несподівано хрипко спитав він.

— Дивне питання. Зазвичай питають, від чого людина померла. Ходімо до ординаторської, я все поясню, — Оксана повернулася до дверей, але син Коваленко схопив її за руку. — Що ви собі дозволяєте? Відпустіть! Мені боляче! — підвищила голос Оксана.

— А ви чому дозволили їй померти? Вона ніколи не хворіла. Вона… — він схлипнув і закрив очі долонею.

Оксана вирвала руку з його міцної хватки.

— Якщо вона вам не скаржилася, це не значить, що була здоровою. Може, вас шкодувала. А може, не чекала від вас допомоги, — безжально відповіла Оксана. — Вона дві тижні лежала тут, а ви жодного разу не відвідали. А тепер стоїте і сльози ллєте.

— Я не знав. У відрядженні був. Сусідка сьогодні сказала, — вже спокійніше відповів він.

— Ходімо до ординаторської, — втомлено повторила Оксана, але чоловік не посунувся з місця.

Вона вийшла, щоб віддати розпорядження. Але син Ганни Іванівни так і не зайшов. Медсестра Тетяна сказала, що він пішов. Оксана знала — реакція на смерть близької людини буває різною, тому подумала: може, повернеться пізніше. Але через два дні дзвонили з моргу — питали, чому ніхто не забрав тіло.

— Як ніхто не забрав? — Оксана згадала того плачучого чоловіка. — Я розберуся, — сказала вона й поклала слухавку.

*”Не забрав? Але ж він так ридав! Може, щось трапилося? А може, залив горе горілкою й забув?”* Вона знайшла картку Коваленко, де мав бути записаний номер рідних.

Довго ніхто не відповідав. Оксана вже хотіла перервати дзвінок, коли в трубці почувся хрипкий, п’яний голос:

— Чого треба?

— Я лікар вашої мами. Ви збираєтеся її ховати?

— Я… не можу… — прохрипів той.

— Як це не можете? Напилися й забули? Це ж ваша мати! Ви плакали в палаті, а тепер не хочете поховати? — Оксана ледве дихала від обурення. — Майте на увазі, безкоштовно тіло в морзі може лежати лише тиждень…

— Ви вбили мою матір, а тепер дзвоните… — у трубці щось тріснуло, і почулися короткі гудки.

— Хам! — голосно сказала Оксана. — Треба ж так напитися, щоб власну матір не поховати!

За свою практику вона бачила багато чого — і грубість, і невдячність. Але цей випадок не виходив із голови. Вона згадала, як сама ховала маму…

***

Стояла тепла погода. Оксана прибрала з могили зав’ялі квіти й поклала свіжі. На фото з пам’ятника мама дивилася суворо, але без докору.

Біля виходу з кладовища Оксана побачила того самого сина Коваленка. Він розмовляв із кимось. *”Молодець, таки прийшов провідати матір”,* — подумала вона. Проходячи повз, привіталася.

— Постійте, — окликнув він.

Оксана обернулася.

— У вас теж хтось помер? Вибачте, я тоді напився, наговорив вам… — почав вибачатися він.

— Сьогодні Проводи, треба провідати рідних. Я маму навідала, — відповіла Оксана.

— Я не знав. Дев’ятий день сьогодні… Я на машині, підвезу вас, — запропонував він.

Оксана побачила назустріч переповнений автобус і погодилася.

— Ви, напевно, думаєте, що я п’яниця? — спитав чоловік, виїжджаючи на дорогу.

— Саме так і думала, — чесно відповіла Оксана.

І раптом згадала його ім’я — Тарас. Воно було в картці померлої.

— Я взагалі не п’ю. Спробую поясни— Ви знаєте, Оксано, — сумно посміхнувся Тарас, — як би ми не ображалися на матерів, вони завжди залишаються єдиними людьми, які любили нас без умов.