Крок до щастя

Один крок до щастя

З дитинства Оксана була гарненькою. Низька на зріст, світловолоса, з тонкою талією та обличчям справжньої красуні. Після університету залишилася працювати у Києві. Та ось у особистому житті щось не ладилося. Чоловічої уваги вистачало, але заміж ніхто не кликав. А їй ось-ось мав виповнитися тридцятий.

Спочатку жартувала — мол, куди спішити, ще встигне. А потім занудьгувала. Час, як відомо, підступний.

— Може, тебе хтось призявив? Спогадай, кому дорогу перейшла? — допитувалася мамина подруга минулого Нового року.

— Я нікому дороги не переходила, чужого не брала, сім’ї не руйнувала, — впевнено відповіла Оксана.

— Значить, хтось сильно позаздрив, — рішуче заявила тітка Надя, мамина приятелька.

Оксана не заперечувала. Таке бувало — заздрили навіть у школі. Хлопці крутилися навколо, але вона відкладала кохання на потім.

Мати виховувала її сама. Жили скромно, але голоду не знали. Мама вміла в’язати — тонкі, ажурні, теплі, пухнасті, модні та яскраві кофтини Оксани були незліченні. Їх мама продавала.

— Мовчи, Надю, що ти несеш? У неї ж повно залицяльників. Є з кого вибирати. Тут головне — не поспішати, — заступалася за доньку мати.

— Саме залицяльники. А потрібен чоловік, або хоча б гідний коханець, — наполягала тітка Надя.

— Та яка різниця? — невдоволено спитала мати.

Їй навіть думати не хотілося, що її розумна донька стане чиєюсь коханкою.

— Різниця лише у штампі в паспорті, що важливо для дитини. Інший коханець кращий за чоловіка… — І тітка Надя починала розповідати, як знайшла коханця, який їй квартиру купив і сина вивчив… А свого марнотратника та горілчаника вигнала.

Тоді Оксана вирішила: більше не приїжджати до мами на Новий рік. Набридли ці розмови, краще вже самій. А тим часом свято наближалося.

Оксана йшла, дивлячись під ноги, щоб не підсковзнутися. Вона відступила, пропускаючи жінку з дитячим візком.

— Оксано! — раптом скрикнула та й зупинилася. — Не пізнала? Я Тетяна Шевченко, тепер Коваленко, — радісно сказала вона.

— Тетяно, — Оксана натягнуто посміхнулася. — Тебе не пізнати. Ти в Києві тепер живеш? Давно?

— Вже три роки. Ото як добре ми зустрілися. Я чула, що ти… — Тетяна явно збиралася почати довгі розпитування.

— Твоя? — відвернула увагу Оксана. Матери люблять хвалити своїх дітей. — Можна подивитися?

— Авжеж. Це моя донечка. — У голосі Тетяни пролунала гордість, а погляд одразу став теплішим.

Оксана нахилилася над візком і зазирнула під верхній дашок. Серед білої хмари мережив спало маленьке диво. Довгі вії лежали на пухких щічках, губки складені бантиком. На Оксану пахнуло молоком, солодким сонним теплом та вовною.

— Гарненька. На тата схожа? — запитала вона.

— Так. Вона, коли народилася… — Тетяна оживилася, але Оксана перебила:

— Вибач, я поспішаю. Ще побачимося.

Настрій зіпсувався. «І саме її мені зустріти у великому місті. У школі була сірою мишкою, нічим не примітною. А ось тобі — заміж вийшла, у Києві живе, доньку має. І щастя з очей так і сиплеться. А де ж моє загубилося? Роки йдуть, а я сама…» — думала Оксана.

За думками непомітно дійшла додому. Ялинку вже прикрасила тиждень тому. Спочатку тішилася нею, а тепер лише дратувала. Нагадувала, що свято близько, а зустрічати ні з ким.

Лише встигла переодягтися й поставити чайник, як дзвонив телефон. Володимир.

— Ти вже вдома, рибко? Скоро приїду, — сказав він.

Оксані захотілося відповісти, що її немає, щоб не їхав. Перші палкі почуття давно згасли, залишилася лише звичка. Він розлучився давно, і Оксана не була причиною, але жили вони з дружиною в одній хатірВона глянула у вікно, де сходив вечірній сніг, і раптом усміхнулася — адже тепер у неї був власний дім, наповнений теплом і дитячим сміхом.