Нікому не зізналась

«Нікому не розповіла»

– Людмило Степанівно, як ви могли таке допустити? – кричала сусідка Оксана Миколаївна, розмахувала руками у коридорі комунальної квартири. – Ви ж мати! Я можна бути такою байдужою до своєї дитини?

– Тихше! – сичала Людмила Степанівна, озираючись. – Весь будинок збудите!

– Та мені все одно! Нехай усі знають, яка ви мати! Оленка вже третій місяць не виходить з кімнати, ледве їсть, а ви робите вигляд, ніби все гаразд!

Людмила Степанівна стиснула губи й увійшла у свою кімнату, грюкнувши дверима. Оксана Миколаївна ще постояла, потім пішла до себе, голосно сопнувши.

У кімнаті було душно й тихо. Ольга лежала на ліжку, відвернувшись до стіни, й удавала, що спить. Мати підійшла до вікна й розчинила його навстіж. Прохолодне осіннє повітря ворвалося в кімнату, похвилювало занавіски.

– Оленко, вставай. Час обідати, – тихо промовила Людмила Степанівна.

Донька не рухалася. Мати сіла на край ліжка.

– Я знаю, що ти не спиш. Поговоримо?

– Про що? – глухо відповіла Ольга, не обертаючись. – Все вже сталось.

– Сталось, та не сталось. Життя триває. Треба щось вирішувати.

Ольга різко повернулася до матері. Її обличчя було блідим, очі набряклі від сліз.

– Що вирішувати, мамо? Що? Він одружується з іншою через тиждень! З тією своєю Іринкою з університету! А я дурна сиділа й чекала, поки він диплом отримає!

– Олю, серденько, навіщо так мучити себе? – Людмила Степанівна погладила доньку по волоссю. – Значить, не судилося. Знайдеш іншого, доброго.

– Іншого? – Ольга сіла й дивилася на матір порожнім поглядом. – Мамо, ти не розумієш. Я ж…

Вона замовкла й знову відвернулася до стіни.

– Що, доню? Кажи.

– Нічого. Просто боляче.

Людмила Степанівна зітхнула й підвелася.

– Гаразд, лежи поки. Але ввечері обов’язково поїси. Зовсім знесилилася.

Мати пішла на кухню готувати обід. Ольга лишилася лежати, вдивляючись у стелю. У животі щось тягнуло й колело. Вона поклала руку на живіт і провела пальцями крізь тонку сорочку.

– Що ж нам тепер робити? – прошепотіла вона.

На кухні брязкали каструлями, пахло смаженою картоплею з цибулею. Ольгу трохи нудило, як і щоразу останні тижні.

Ввечері до них зайшла тітка Марія, матчина сестра. Вона працювала медсестрою в лікарні й була єдиною в родині, хто мав медичну освіту.

– Ну що, Людо, як наша хвора? – запитала вона, знімаючи в приміщенні плащ.

– Все лежить, нічого не їсть. Зовсім мене замучила, – поскаржилася Людмила Степанівна.

– А до лікаря ходили?

– Куди її вести? Встати не хоче.

Тітка Марія зайшла до кімнати.

– Привіт, небого. Як справи?

– Нормально, – буркнула Ольга, не обертаючись.

– Ну-мо, повернись до мене, – строго сказала тітка Марія. – Давай я на тебе подивлюся.

Ольга неохоче послухалася. Тітка Марія уважно оглянула її, потім взяла за руку й перевірила пульс.

– Коли востаннє їла нормально?

– Не пам’ятаю.

– А місячні коли були?

Ольга здригнулася й швидко подивилася на тітку.

– Не пам’ятаю.

– Як це не пам’ятаєш? Згадуй.

– Ну… давно. Два місяці тому, мабуть.

Тітка Марія нахмурилася.

– Олю, вставай. Ходімо до ванної.

– Навіщо?

– Перевіримо дещо.

Ольга повільно підвелася. Ноги були ватними, у очах потемніло.

– Ой, – вона схопилася за стіну.

– Що таке?

– Голова крутиться.

Тітка Марія допомогла їй дійти до ванної й зачинила двері.

– Роздягайся, – коротко сказала вона.

– Тітко Маріє, навіщо?

– Тому. Роби, що кажу.

Ольга повільно зняла одежу. Тітка Марія оглянула її, обмацала живіт і груди.

– Так, одягайся.

Вони повернулися до кімнати. Тітка Марія довго дивилася на небогу.

– Олю, скажи чесно. У тебе з цим хлопцем щось було?

Ольга почервоніла.

– Що ви маєте на увазі?

– Ти чудово розумієш. Були у вас близькі стосунки?

Ольга похитала головою.

– Були.

– А запобігали?

– Він казав, що все під контролем, що знає, як треба…

– Зрозуміло. Олю, ти вагітна.

Слова повисли у повітрі, як вирок. Ольга сиділа нерухомо, ніби не розуміючи почутого.

– Що? – нарешті перепитала вона.

– Ти вагітна. Мінімум три місяці.

Ольга сховала обличчя в долонях й заплакала. Тітка Марія обняла її.

– Ну годі, годі. Не плач так.

– Що ж тепер робити? – схлипувала Ольга. – Він же одружується з іншою! А я… я…

– Спочатку треба точно переконатися. Завтра поїдемо до лікаря. А там побачимо.

– Мама дізнається?

– Поки нікому не кажи. Спочатку з’ясуємо.

Тітка Марія пВона так і просиділа до ранку, стискаючи подушку, а за вікном починався дощ, немов сама доля плакала за тим, кого ніколи не буде.