Сорок років на згадку: перегляд старих фотографій за кухонним столом

Оксана Іванівна сиділа на кухні, перебираючи світлини в телефоні. Сорок років — кругла дата. Вона хотіла влаштувати справжнє свято, запросити друзів, колег, може, навіть замовити торт у пекарні. Вперше за довгий час у неї з’явилося бажання відзначити день народження на широку ногу.

— Оксанко, ти зовсім з глузду з’їхала? — голос Тетяни Петрівни прорізав тишу квартири, як ніж. Свекруха з’явилася у дверях кухні, тримаючи в руках свій незмінний букет із власного городу.

— Добрий день, Тетяно Петрівно, — Оксана не підняла очей від телефону. — Заходьте, чай на плиті.

— Який там чай! Скажи мені, що це за дурниці ти нашому Мишкові розповіла про день народження? Сорок років святкувати — погана прикмета!

Оксана повільно поклала телефон і подивилася на свекруху. Тетяна Петрівна стояла у своєму звичайному сіром кардигані, який носила вже років десять, і дивилася на невістку так, ніби та запропонувала станцювати гола на Майдані.

— Це мій день народження, і я маю право вирішувати, як його святкувати, — спокійно сказала Оксана.

— Маєш право! — здивовано розвела руками свекруха. — Сорок років не святкують! Це погана прикмета, всі знають. Моя бабуся казала: якщо відзначиш сороковини — життя піде під укіс.

Оксана усміхнулася:

— Ваша бабуся, мабуть, багато що казала. Часи змінилися.

— Часи, часи… — Тетяна Петрівна підійшла до плити, налила собі чаю у улюблену чашку — ту саму, яку Оксана терпіти не могла, бо свекруха принесла її зі своєї домівки без дозволу. — А ти знаєш, що сусідка Марія минулого року святкувала сорок років? За місяць чоловіка втратила.

— Тетяно Петрівно, — Оксана підвелася й підійшла до вікна, — Марія втратила чоловіка, бо він двадцять років пив, як бондар. А не через те, що святкувала день народження.

— Ти все викручуєш! Завжди викручуєш! — голос свекрухи став вищим. — Я не для того сина виростила, щоб він потрапив до такої… до такої сучасної.

Слово «сучасна» Тетяна Петрівна вимовила так, ніби це було лайливе слово.

Оксана обернулася до неї:

— А що, власне, поганого в тому, що я сучасна? Я працюю, заробляю, веду господарство…

— Ведеш господарство! — фуркнула свекруха. — Вчора зайшла — у вас пил на полицях, сорочка Мишкова не прасута висить, а ти сидиш за комп’ютером щось пишеш.

— Я працювала. Дистанційно. Це називається кар’єра.

— Кар’єра… — Тетяна Петрівна відхлипнула чаю. — А сім’я? А дім? А внуки де?

Це питання про онуків лунало щоразу, коли свекруха заходила в гості. А заходила вона часто — майже щодня. У неї був свій ключ від їхньої квартири, який Мишко дав їй «на всяк випадок» ще в перший рік їхнього шлюбу. Випадок, мабуть, настав раз і назавжди.

— Тетяно Петрівно, ми з Мишком намагаємося, — Оксана сіла назад за стіл. — Але поки нам і так добре.

— Добре! У твої роки вже час задуматися. Сорок років на носі, а ти все розважаєшся.

— Саме тому я й хочу відзначити цей день народження. Гарно, з друзями, з добрим столом.

Тетяна Петрівна поставила чашку з такою силою, що чай розлиІ зараз, стоячи на свіжому повітрі, Оксана відчула, що, можливо, вперше за останні роки, їй нічого не треба більше доводити — ні тобі, ні собі.