– Я обожнюю цей дім. Синку, переведи його на моє ім’я! – Свекруха зазіхає на моє житло.

Оля завмерла, почувши слова свекрухи. Пальці самі розкрилися, і піднос із приголомшливим грюкотом впав на підлогу веранди. Усією хатою розлетілися шматки розбитої шклянки.

Іван та Наталя Степанівна різко обернулися. На обличчі свекрухи переляк швидко змінився на удавану турботу.

— Донечко! — скрикнула вона, підводячись. — Ти ж не порізалася? Давай допоможу!
— Не підходьте до мене, — Оля виставила перед себе руку. — Я все чула.

Вона перевела палаючий погляд на чоловіка. Іван сидів, зігнувши плечі, понуро опустивши голову й нервово крутячи край скатертини.

— Іване, — голос Олі дзвенів від напруги. — Тобі є що сказати?
— Олюнько, ти не так зрозуміла! — забуркотіла Наталя Степанівна. — Ми просто розмірковували…
— Я не з вами розмовляю, — різко перервала її Оля. — Іване?

Завигла важка мовчанка.

— Сину, — знову почала Наталя Степанівна, підходячи до Івана й кладучи йому руку на плече. — Ти ж матір не покинеш?

Іван повільно підняв голову. Його погляд зустрівся з очима Олі — у них читалися біль і глибокий сором.

— Мамо, — його голос звучав тихо, але твердо. — Я люблю тебе. Ти моя мати, і я завжди про тебе піклуватимуся.

Наталя Степанівна тріумфально посміхнулася, кинувши переможний погляд на невістку. Та Іван підвівся і продовжив:

— Але Олю я люблю більше. І не зроблю нічого, що зашкодить їй чи нашій родині.

Посмішка сповзла з обличчя свекрухи.

— Що ти кажеш, сину? — прошепотіла вона.
— Я кажу, що тобі варто зібрати речі й поїхати, — твердо промовив Іван. — І не повертатися, доки не вибачишся перед Олею й не усвідомиш, що моя сім’я — це моє життя.
— Сім’я?! — очі Наталі Степанівни розширилися від лютості. — А я тоді хто? Я, що тебе народила й виростила?
— Мамо, — похитав головою Іван. — Ти намагалася змусити мене обдурити власну дружину й відібрати в неї дім. І це не перший раз, коли ти мною маніпулюєш.
— Це вона тебе зіпсувала! — завила Наталя Степанівна, ткнувши пальцем у Олю. — Відвернула сина від матері! Щоб тобі пусто було!
— Годі, — підняв голос Іван, і свекруха притихла. — Більше це слухати не буду. Або вибачаєшся, або їдеш.

Її губи тремтіли.
— Її обираєш? — прошепотіла вона. — Матір на вулицю виганяєш?
— У тебе є власна хата, мамо, — втомлено відповів Іван. — Я й далі тобі допомагатиму, як і раніше. Але тут твоя присутність більше не бажана.

З риданням свекруха кинулася в будинок, і незабаром почувся глухий удар дверей. Оля й Іван залишилися самі на веранді серед розкиданих уламків.

— Вибач мені, — прошепотів Іван, роблячи крок до дружини. — Я не міг мовчати. Не міг навіть слухати її.
— Чому ти мені не розповів? — тихо запитала Оля. — Ти ж ходив, ніби не свій.
— Вона просила поговорити з тобою про продаж хати, — зізнався Іван. — Казала, що самотня, що дім для нас двох завеликий. Я не знав, як почати цю розмову. А потім вона приїхала й почала тиснути, що якщо ти не погодишся, треба діяти… інакше.
— Ти дійсно обрав мене, а не її? — запитала Оля, повертаючись до нього.
— Я люблю її, — просто сказав Іван. — Але те, що вона пропонувала — не любов, а егоїзм. І я не буду в цьому брати участі.

Оля підійшла до чоловіка й дозволила йому обійняти себе.

Наступного ранку Наталя Степанівна поїхала, не попрощавшись. Та спокій не повернувся — почалися нескінченні дзвінки.
— Мамо, я свого рішення не зміню, — твердо повторював Іван у трубку. — Я тебе не кидаю. Але й Олю не покину.

Поступово дзвінки стихли. Іван був непохитний. Одного вечора, коли вони з Олею пили чай на веранді, він усміхнувся — вперше за довгий час щиро й спокійно.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись на дружину, — мені здається, ми подолали.
Оля кивнула, стискаючи його руку в своїй. Дім знову ставав їхньою фортецею.