Свекруха, що потребує допомоги: як півроку змінило наше життя

Сьогодні у мене поганий настрій. Шість місяців тому до нас переїхала свекруха. У неї є власний будинок у селі, вона цілком самостійна, але вмовила сина, що без нього їй не вижити. Каже, боїться самотності, тож він миттєво поселив її у нашій двокімнатній хрущовці.

Марія Іванівна — жінка не з легким характером. Вона завжди мусить бути у центрі уваги, навіть якщо для цього треба когось принизити. Поки був живий її чоловік, вона нас не чіпала. Я була щаслива, адже за всі роки шлюбу ми так і не знайшли з нею спільної мови.

— Донечко, чоловікові треба зустрічатися гарненькою. Я навіть у свої роки не дозволяю собі виглядати недбалкою. І м’ясо варто готувати інакше, тобі б на курси кулінарні піти, раз мати не навчила.

Такі «поради» лунали постійно. В її очах у неї все ідеально, а в мене «руки з того місця ростуть». Раніше ми бачились лише на свята — я мовчала та стискала зуби. Але тепер, коли її звички треба терпіти щодня, це стає нестерпним.

Свекор помер минулого року. Ми знали, що так станеться — він довго боровся з раком. Після його смерті свекруха була як тінь: не їла, не пила, блукала по хаті. Перший місяць ми навіть не залишали її саму.

Але згодом вона «ожила» — знову почала висловлюватись, критикувати мене. Я навіть зраділа, подумала — ну от, одужала. Та дарма раділа. Незабаром вона почала вмовляти сина, що їй важко самій.

— Мені так самотньо, ніхто мене не потребує. У будинку страшно, серце ще й шалить… Може, житимемо разом? — ридала вона.

Чоловік не був у захваті від цієї ідеї, але здавився. Її постійні дзвінки та розповіді про скрутне життя перемогли його. А я бідувала до останнього. Жити зі свекрухою не хотіла ні за що. Вона ще й пропонувала нам переїхати до неї — мовляв, у неї простірніше. Може й так, але там я точно не буду господинею. Та й наша хата в самому центрі — і до садка, і на роботу близько.

Я знала: піддаватися не можна, бо на її території вона мене з’їсть. Чоловік намагався мене зрозуміти, але… мати є мати. Обіцяв, що її переїзд — тимчасовий, що ставитиме її на місце й не даватиме мене чіпати.

Живемо втрьох уже пів року. Наші з чоловіком стосунки зіпсувалися настільки, що йде мова про розлучення. Я стала нервовою, виснаженою, бо кручусь біля неї, як покоївка.

Принести чай, вивести на прогулянку, серіал увімкнути… А потім ще й вислухати, що «ніхто про неї не дбає». А якщо щось не так — вона зараз же грає серцевий напад і вимагає «швидку».

Хотіли з чоловіком поїхати на море — вона влаштувала істерику, мовляв, ми її знову кидаємо. Каже, треба брати її з собою. Та який же це відпочинок? Чоловік лише розводить руками, а я розумію — моє терпіння добігає кінця. Якщо вона для нього важливіша за нас… що ж, будемо розлучатися.