Весілля без нареченого

Стояла перед дзеркалом у святій білизні, а вірити в це все було важко. Сукня лежала достеменно – матуся три тижні ладила кожну складочку, кожну намистинку. А тепер краса та обвисала, наче чужа.

— Мар’яночко, готова? – зазирнула в кімнату Марина тітка Оля, мамина приятелька. – Гості вже збираються, авто під’їхали.

— Готова, – збрехала вона, підправляючи фату. – Тітко Олю, може скасуємо? Якось не по-людськи це…

— Що ти мелеш, дитятко! – злякано скрикнула жінка. – Твоя матір стільки сили вклала, гривень утратила! Та й усі гості прибули, стіл накритий. А твій Андрійко… – похитала головою. – Сам винен! Хіба ж можна напередодні тікати?

Увійшла мама, червоні очі вкривали сльози, але погляд був певний.

— Годі, Мар’яночко! Без плачу! – промовила твердо. – Не дозволю дурневі свята нашого зіпсувати. Святкуватимемо вінчання, і нехай весь Львів знає, яку красуню-дочку я виростила!

— Мамо, та це ж сміховинно! Весілля без парубка! Що люди мовитимуть?

— А що казатимуть? – підійшла, ладнаючи сережки. – Скажуть, що Софійка Миколаївна – молодець, що не лишилася вдома стогнати, а показала усім, достойна її донька кращого! Ось що!

Мар’яна зітхнула. Матуся була в своїй тартаковіні – як щось вирішить, переконати не здолаєш. Вирішила ж вчора ввечері, коли Андрійко подзвонив та заявив, що не спроможний на сімейність.

— Мамо, уявляєш, який сором! – спробувала ще.

— Сором – це коли дівчина все життя чекає на негідника! А ми покажемо, що й без нього проживем! – повернулась до дверей. – Все, розмови скінчились. Ходім!

У залі вже зібралося з півсотні людей. Родиченьки, знайомі, мамині пани із служби. Усі перегукувались, кидаючи співчутливі погляди. Мар’яна відчувала себе немов у театрі абсурду.

— Ой, Мар’ясю, яка ж ти красунь! – підбігла двоюрідна сестра Іринка. – А де… ну тобто… як твої справи?

— Як бачиш, – відповіла сухо.

Мама зійшла на невеличке піднесення, де зазвичай музики стояли, й ледве стукнула ложечкою по келиху.

— Любий мій роде! – почала вона. – Сьогодні день особливий. Моя донечка Мар’яна виходить заміж… за своє нове життя! За волю від недостойного! За право щастя спізнати!

У залі застигла тиша. Хтось незручно покашляв.

— Сонечку, ти зовсім з розуму зійшла? – прошепотіла тітка Наталя, мамина сестра.

— Навпаки, перший раз в житті до розуму дійшла! – відповіла мама. – Мар’яно, іди сюди!

Неохоче підійшла до мами. Та плече її обійняла.

— Ось вона, моя зоряниця! Розумна, щира, із золотими руками! А цей… як його там… Андрійко, недостойний! І нехай усі відають – ми не голосимо, ми святкуємо!

— Мамо, припини, – прошепотіла крізь зуби.

— Не припину! – підняла келих. – За мою донечку! За те, що вчасно зрозуміла, з ким зв’язку не варто!

Гості невпевнено келихи підняли. Хтось промимрив: «За Мар’яну», хтось мовчки ковтнув.

— А тепер сідаймо за стіл! – оголосила мама. – Веселитимемось!

Мар’яна сіла на своє місце на чолі столу. Поодаль стояв самітній стілець, стрічками прибраний – парубок місце. Вигляд був жалюгідний.

— Слухай, може, стілець усунемо? – запропонувала тітка Оля.

— Ані думки! – відсікла мама. – Нехай бачать усі, кого тут не вистачає! І нехай навчаться!

Подавати почали салати. Гості їли мовчки, ледве перекидаючись порожніми фразами. Повітря натягнуте було, нем струна.

— Чого ж ви всі такі сму
Вранці, дістаючи з шкафа простий светр, Марина поглянула на блискуче полотно плаття і усміхнулась, бо зрозуміла — те біле полотно було крізь сльози вже не марним саваном над сподіванками, а вишитим стягом її новонародженої свободи, з якою не страшна ні самотність, ні новий початок.