Дочка вигнала неньку з дачі

Сон про бабу Олю та її хатку

Було воно таке дивне, мов уві сні, коли дерева ростуть угору корінням, а діти стають чужими. Баба Оля стояла під яблунею, простягаючи руку до спілих плодів. Спина нила знайомим болем, та хіба ж вона зважатиме? Антонівка вродила на славу – крупна, пахуча, з ледь помітною кислинкою. Саме те для варення, яке так любить її зять Василь. А онучка Оленка аж підстрибуватиме від радості за пиріжок із цими яблуками.

“Мамо, знову на драбину лізеш?” – різкий голос доньки змусив бабу Олю здригнутися. Ярослава стояла на стежинці, руки в боки, у білій блузці, ніби прибула з іншого світу, де немає ні яблунь, ні грядок із петрушкою.

“Та я ж обережно, Ясю,” – бовкнула баба Оля, злазячи зі сходинок. – “Нащо вам турбуватися? У вас і так роботи по вушко.”

“Ось саме тому,” – Ярослава забрала кошик із яблуками. – “Василь третій день у документах копається, я клієнтів приймаю, а ти тут, як та коза, на височину лізеш. Впадеш – що ми тоді робитимемо? Час у лікарнях з тобою возитися в мене нема!”

Баба Оля мовчала. Що й казати? Діти виросли. У них свої клопоти, свої магазинчики будматеріалів. Не до матері їм.

“Мамо, треба поговорити серйозно,” – Ярослава віднесла кошик на ґанок.

Серце баби Олі зникло десь у підошвах. Вона впізнала цей тон – так дочка починала, коли мала сказати щось важливе, але не дуже приємне.

Сіли під вишнею на лавці, яку колись разом із чоловіком фарбували. Фарба позлущувалася, але все якось руки не доходили підновити. Мабуть, тепер і не дійдуть.

“Мамо, пам’ятаєш, ми з Василем хотіли бізнес розширити?”

“Пам’ятаю,” – кивнула баба Оля.

“Так от. Все складається. Кредит схвалили, приміщення знайшли. Але треба ще грошей на ремонт.”

Баба Оля напружилася. У неї були скромні заощадження “на чорний день”, але вона б віддала їх без вагань.

“Ясю, якщо тобі потрібні гроші…”

“Справа не в цьому,” – перебила Ярослава. – “Ми вирішили продати хатку.”

“Яку хатку?” – у баби Олі перехопило подих.

“Цю хатку, мамо. Сусід Якович давно хотів ділянку розширити. Запропонував гарну ціну.”

У баби Олі світ пішов з-під ніг. Продати хатку? Та як же так? Це ж їхнє сімейне гніздо! Тут чоловік Микола ще власноруч віконниці малював, сад саджав. Тут Яся вчилася ходити. Тридцять літ вони тут прожили, а після його смерті вона й зовсім перебралася сюди – з весни до пізньої осені.

“А я… де я житиму?”

“Мамо, тобі ж важко самої за хаткою доглядати. У тебе ж квартира є в місті. Ми ж тебе не на вулицю виганяємо.”

“Та я не хочу в квартиру,” – у горлі заворушився ком. – “Ясю, я тут живу. Тут мої квіти, мої сусіди. Як же так?”

“Рішення прийнято,” – голос Ярослави став твердим. – “Документи готуємо. У тебе два тижні, щоби зібрати речі. Що треба – забереш, решту… ну, якось.”

Було таке відчуття, ніби хтось вирвав у неї шматок серця. Два тижні? Та як? Адже це її дім, її світ, її віхоть землі, де кожен камінь знайомий.

Ранком приїхав зять Василь з коробками.

“Бабусю, давайте речі складатимемо,” – запропонував він, не дивлячись у вічі.

“Куди?”

“Ну… щось у місто, щось, може, викинемо. Ярослава казала…”

Борщ з капустою в неї в голові. Її пенсії ледве вистачало на ліки. Саме тому вона й жила тут – щоб хоч овочі свої їсти, сусідам помогти за продукти.

“Василю,” – вона подивилася йому в очі, – “а може, якось інакше? Без продажу?”

Він відвернувся.

“Бабуся, це найкращий варіант. Тобі ж літній людині біля поліклініки треба бути.”

Тиждень пройшов, мов у тумані. Вона ніби й збирала речі, але не вірила, що дійсно покине цю землю. Кожного ранку виходила до саду, торкалася яблунь, ніби прощалася.

Сусіда Ганна, дізнавшись, лише похитала головою:

“Олю, як же ти без хати?”

“Сама не знаю.”

“Може, відмовся? Скажи – не підпишу!”

“Та хатка ж не на мене записана,” – зітхнула баба Оля. – “Ще з Миколою на дітей переоформили.”

Вечором Ярослава привезла онуку.

“Бабуся, там яблука падають!” – скрикнула Оленка.

“Зараз зберемо,” – посміхнулася баба Оля.

“Нікуди не підеш,” – перебила Ярослава. – “У тебе нова сукня. Іди краще у планшеті сиди.”

Вночі баба Оля не спала. Усе думала: може, справді відмовитись? Але як? Документи ж без неї підпишуть.

Вранці вона пішла до Яковича. Сусід копався у моторі свого трактора.

“Чуєш, Яковичу, – сказала вона прямо, – ти знаєш, що мене виселяють?”

“Як виселяють?”

“Отак. Хатка ж на дітей записана. Вони продають, а мені – на всі чотири.”

Якович задумався.

Якович почесав потилицю, потім раптом усміхнувся: “Та годі тобі, Олю, я ж знайду спосіб, щоб ти залишилася в своїй хатці — річ у тім, що мені потрібна тільки частина землі, а твої яблуні й вишні хай собі стоять, бо без них село — не село, а ти — наша людина, і ми тебе не відпустимо.”